Життя без прикрасУ ній було зазначене ім’я Раїси Василівни. Документ був датований трьома місяцями раніше; адреса збігалася з адресою їхньої квартири. Настя прочитала перелічені повноваження: розпоряджатися житлом, продавати його, отримувати гроші. І відсахнулася від екрана, наче від чогось пекучого.
Думок уже не було чути за шумом у голові — ніби поруч із гуркотом падав водоспад. Дмитро й далі спокійно дихав уві сні, а перед ним, на столі, наче лежало все їхнє життя, яке розібрали на шматочки й розпродали частинами. Як Настя дійшла назад до спальні, вона майже не пам’ятала. Лягла, вкрилася до підборіддя, але зігрітися не змогла.
Холод ішов зсередини, звідкись з-під ребер, і простягав тілом крижані щупальця. Варто було заплющити очі, як перед нею знову поставали листи, суми, довіреність. Думки накочувалися одна на одну, мов штормові хвилі. Невже Раїса Василівна хвора? Якщо гроші потрібні на лікування, навіщо приховувати це від дружини? Навіщо просити матір мовчати? І до чого тут їхня квартира — чому продаж, чому довіреність?
Настя лягла на бік, підібгала ноги й обхопила себе руками, намагаючись угамувати тремтіння. Два тижні тому вони були у свекрухи. Та зустріла їх своєю звичною вимушеною усмішкою: губи всміхалися, очі — ні. Спершу зміряла невістку оцінливим поглядом, від якого Настя незмінно почувалася не у своїй тарілці. Потім підхопила Софію й понесла на кухню пригощати пирогами.
Хіба тоді було щось схоже на хворобу? Раїса Василівна мала підтягнутий вигляд, одяг сидів охайно, волосся було бездоганно вкладене, на шиї лежала звична перлова низка. Рухалася легко, без утоми й слабкості. Навіть коли вичитувала Дмитрові за рідкі дзвінки, голос звучав бадьоро.
Можливо, усе почалося зовсім недавно. Або вона приховує нездужання, не бажаючи здаватися слабкою: Настя знала, що свекруха сприймала будь-яку неміч як особисту поразку. Але ж чоловік чому мовчав? Настя знову повернулася до його слів про те, що вона не зрозуміє. Отже, настільки їй не довіряє?
Вона перевернулася на спину й дивилася в стелю, доки за вікном не почало сіріти. Світанкова смужка лягла на підвіконня; потроху проступала знайома спальня. У шафі висів одяг їх обох, на комоді стояли сімейні фотографії, у кутку було крісло, де Дмитро любив почитати перед сном. Тепер усе нагадувало театральні декорації. Перед Настею розігрувалася вистава, а вона навіть своєї ролі в ній не знала.
З дитячої долинув тихий плач. Настя встала й пішла до доньки, майже не замислюючись над рухами. Софія сиділа в ліжечку, сонно й розгублено кліпаючи. Настя підняла її, притиснула до себе; від тепла маленького тіла тремтіння всередині трохи вщухло.
— Мамо, — пробурмотіла Софія й уткнулася носом їй у плече.
— Тихенько, сонечко. Усе добре, — шепотіла Настя, погойдуючи доньку й прислухаючись.
У вітальні скрипнуло — мабуть, Дмитро прокинувся й підвівся. Потім почулися кроки, зачинилися двері ванної, зашуміла вода. Після цього він пішов на кухню, там задзвенів посуд. Ранок починався так само, як завжди. Наче цієї ночі з її відкриттям узагалі не було.
Уклавши Софію назад і погладивши по голові, Настя повернулася до спальні. Чоловік вибирав біля шафи сорочку. Почувши її, обернувся з тією теплою усмішкою, яку вона любила.
— Доброго ранку. Щось ти сьогодні рано.
Він промовив це так спокійно й природно, що на мить Настя перестала довіряти власній пам’яті. Може, їй наснилися і листи, і все інше?
— Софія заплакала, — відповіла вона, намагаючись говорити звичним голосом. — А тобі навіщо така рань?
— О дев’ятій нарада, треба встигнути. — Дмитро надягнув сорочку, почав застібати ґудзики. — Каву зробити?
— Я сама.
Проходячи повз нього, Настя дістала з комода одяг. Ранкові справи йшли своєю чергою, наче вони виконували давно розучений танець: він готував на кухні каву, вона вдягалася, стягувала волосся у хвіст. Донька знову заснула. У сусідів увімкнули радіо, внизу грюкнули двері під’їзду; за вікном розгорявся будній день.
Настя сіла навпроти чоловіка. Він пив каву й переглядав телефон, зосереджений, але без напруження, — людина, зайнята думками про роботу. А вона відчувала, як між ними здіймається стіна: прозора, невидима й геть непроникна.
— Виспалася? — спитав Дмитро, не відводячи погляду від екрана.
— Нормально, — збрехала Настя. — Ти допізна не лягав?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.