Життя без прикрасП’ять років тому в цьому ж дзеркалі відбивалася її весільна сукня. Дмитро тоді дивився на неї так, ніби вродливішої жінки не було в усьому світі. У першому ряду сиділа Раїса Василівна — з кам’яним обличчям, не заплескавши навіть тоді, коли молодята цілувалися. Настя пояснювала це хвилюванням: мати віддає єдиного сина, їй важко.
Тепер той спогад поставав інакше. Свекруха не прийняла її тоді. Не приймала всі ці роки й приймати не збиралася.
До пів на одинадцяту збори закінчилися. Посадивши Софію у візочок, Настя взяла сумку й вийшла. Ліфт знову не працював, тож візочок довелося тягти вниз стертими сходами, повз облізлі поручні. На сходових майданчиках змішувалися запахи чужої їжі й тютюну. Старий будинок, звичайні мешканці, звичайні клопоти.
Автобус довго петляв забитими ранковими вулицями. Софія показувала у вікно то на машину, то на собаку, а Настя перебирала можливі слова для розмови зі свекрухою. Запитати прямо — означає дати Раїсі Василівні змогу попередити сина. Дмитро встигне підготувати пояснення. Можна поки нічим себе не виказати, дивитися й слухати.
В іншому районі, де жила свекруха, будинок 70-х років мав значно солідніший вигляд, ніж їхня панельна багатоповерхівка. Після дзвінка двері відчинилися майже відразу. Раїса Василівна стояла на порозі в домашній сукні стриманого, благородного сірого відтінку, з укладеним волоссям і неяскраво нафарбованими губами.
— Заходьте, не стійте. — Вона звільнила прохід. — Софійко, моя хороша, іди до бабусі.
Софія простягла руки, і бабуся підхопила її, пригорнула до себе. У Насті всередині все стягнулося тугим вузлом. От же любить онуку. І водночас здатна зруйнувати сім’ю, у якій та росте.
На кухні пахло щойно спеченим пирогом. Серед знайомих речей Настя відразу помітила кавоварку: раніше цієї на столі не було. Раїса Василівна вийняла пиріг із духовки, розрізала його й поставила перед невісткою шматки.
— Пригощайся, чого соромитися. Зовсім ти худа стала, — сказала вона, вмощуючи Софію на високому стільці.
Настя взяла виделку. Пиріг виявився смачним, але проковтнути відкушений шматочок вдалося насилу: підступали сльози, стискали горло. Вона змусила себе всміхнутися.
— Дякую, чудовий пиріг. — Настя помовчала. — Ви збиралися сьогодні до лікаря. У вас щось сталося?
— Та дрібниці, — відмахнулася Раїса Василівна. — Треба якісь аналізи здати. У моєму віці постійно посилають щось перевіряти.
Слова звучали невимушено, майже недбало. Та на мить у свекрухи напружилися вилиці, ледь помітно здригнулися губи. Настя це побачила.
— А які скарги? Що вас турбує? — обережно запитала вона.
— Нічого особливого. То в серці кольне, то тиск підскочить. Роки беруть своє, ти ж розумієш.
Відвернувшись до плити, Раїса Василівна ввімкнула чайник. Настя дивилася, як легко та піднімає його, важкого, як упевнено рухається, тримає спину. Підтягнута, енергійна жінка в розквіті сил — принаймні саме такий вона зараз мала вигляд. Настя не знаходила ознак хвороби. Може, хвороба все-таки є? Чи перед сином розігрують виставу?
Далі час потягнувся нестерпно повільно. Раїса Василівна переходила від сусідів до колишньої роботи, звідти — до телевізійних передач. У розповідях раз у раз з’являлися зауваження, схожі на турботу лише за формою.
— Дмитрик у тебе зовсім змучений. Видно, доводиться багато працювати, щоб вас утримувати. І Софії уваги побільше треба, а не в телефон увесь час дивитися.
Настя пила чай, кивала й мовчала. Завтра вона поїде до поліклініки, яку назвала свекруха, і перевірить, чи справді Раїса Василівна там лікується. А потім поговорить із Дмитром. Ця розмова лякала її понад усе на світі.
У вітальні Софія вмостилася з іграшками на килимі. З дивана Настя оглядала кімнату — тепер уважно, намагаючись побачити все, чого раніше не помічала. На стіні висів явно новий телевізор із величезним екраном, із тих, що рекламують дорогі магазини техніки. Журнальний столик теж змінився: пів року тому тут стояв інший. У нинішнього були скляна стільниця й хромовані ніжки.
На підвіконні стояли орхідеї в дорогих керамічних горщиках. Раїса Василівна завжди називала квіти марною тратою грошей. Настя пам’ятала це надто добре.
— Ти ж чай не допила, — долинуло з кухні разом із дзвоном посуду.
— Зараз прийду, доп’ю, — озвалася Настя, здригнувшись від несподіванки, підвелася з дивана й повернулася на кухню.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.