Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

Одного разу вона вже зіткнулася з подібним. Тоді компанію мало не ошукали на велику суму. Врятував не щасливий збіг обставин, а її відмова підписувати неперевірені папери. І ще — Микола Олексійович, який вислуховував, думав на два ходи вперед і розрізняв незручну правду та думку, якої йому не хотілося чути. З Ковальчуком було інакше.

Лариса закрила ноутбук, випила чай і повернулася в ліжко. О 6:30 встала без будильника: за роки тіло звикло до цієї години. Поснідала, одяглася, вийшла з квартири. За ранковим розпорядком день нічим не відрізнявся від звичайного. Але це враження було оманливим.

До приймальні Лариса Петрівна зайшла ще до того, як узялася за поточні справи. Їй потрібно було з’ясувати, до кого в керівництві холдингу звертаються з питань безпеки філій. Вона попросила секретаря уточнити, хто за це відповідає.

— Юрій Степанович Лісовський, заступник із корпоративної безпеки, — відповіла секретар, далі дивлячись у монітор. — Наскільки я знаю, він зараз у столиці. Хоча він у відрядженні, в іншому місті, здається, до кінця тижня.

Лариса кивнула й вийшла. До підписання договору залишалося п’ять днів. Вона зіставила цей строк із кінцем тижня й подумки підрахувала: часу на перевірку могло не вистачити.

У бухгалтерії поруч із нею сидів Дмитро й розбирався у звітності одразу щодо кількох юридичних осіб. Теорію він знав добре, був ввічливим і старанним, але зі справжніми грошима компанії раніше не працював жодного разу. Тут помилка в декларації оберталася штрафом; оцінкою «задовільно» справа не обмежувалася.

Лариса Петрівна займалася звичною роботою: закривала квартальні проведення, перевіряла платіжні доручення, телефонувала до банку щодо одного з рахунків. У другій половині дня Дмитро звернувся до неї із запитанням:

— Ларисо Петрівно, тут, у регістрі, як бути із субрахунком?

Вона пояснила, а потім повторила пояснення, побудувавши його інакше. З того, як він кивнув, було видно: зрозумів приблизно половину, але ще раз запитувати не наважується.

— Поступово освоїшся, — сказала вона.

У його погляді вдячність дивно змішувалася з провиною. Ларисі здалося, що він розуміє, навіщо його прислали до філії, і через це почувається перед нею ніяково.

Після обіду вона вирішила передати документи до служби корпоративної безпеки. Роздрукувала договір із «Векторкапбудом», статут, реєстраційний витяг, свою аналітичну записку та старий договір з архіву. Усі копії склала в конверт, зазначила прізвище адресата й додала: «Особисто. Терміново». Із цим конвертом вона повернулася до приймальні.

— Передайте це Лісовському особисто, коли він з’явиться або повернеться з відрядження. Через загальну пошту надсилати не потрібно.

Секретар глянула спершу на конверт, потім на Ларису Петрівну.

— Добре, я передам його секретареві в головному офісі.

— Я прошу передати особисто.

— Особисто. Так, я зрозуміла.

Лариса повернулася до роботи. Через сорок хвилин її викликав Максим Сергійович.

Дорогою до його кабінету вона згадувала вчорашній коридор і Гончара біля вікна. Тепер їй здавалося, що він стояв там не випадково: почув розмову, переказав директору, а той пов’язав між собою папку на своєму столі й конверт у приймальні. Максим Сергійович був розумною людиною, скласти два і два він міг.

На директорському столі лежала папка. Біля вікна, у кріслі, розташувався Гончар із телефоном — розслаблений, наче опинився тут випадково. Третього чоловіка Лариса не знала: років сорока, строгий сірий костюм, стояв трохи осторонь. Він відрекомендувався Сергієм, юристом холдингу. Побачивши всіх трьох, вона зрозуміла, що її запросили на процедуру, а не на розмову.

— Ларисо Петрівно, мені потрібно поставити вам кілька запитань, — почав Ковальчук. — Сьогодні ви залишили в приймальні конверт із документами для Лісовського?

— Так. Мою аналітичну записку й копії договорів. Документи я отримала офіційно, через внутрішню систему, для фінансового аналізу.

Гончар відірвався від телефона. Кутики його губ ледь помітно піднялися.

— Ларисо Петрівно, доводиться визнати: ви постійно виходите за межі своїх обов’язків, — голос директора набув інтонації людини, яка промовляє заздалегідь підготовлений текст. — Усередині компанії ви поширюєте неперевірені відомості, що шкодять діловій репутації наших партнерів. Ваші дії заважають переговорному процесу. Тому я змушений ухвалити кадрове рішення.

Вона не перебивала. Ковальчук розкрив папку й підсунув до краю столу аркуш.