Життя без прикрасВін не відповів, підвівся й вийшов курити.
Пізніше Олена плакала на кухні, скаржилася матері:
— Не розумію, чому він такий. Він же хороший, справді хороший. А з татом — наче чужий.
Я спитав доньку про його батьків. Виявилося, рідний батько загинув на шахті, коли Антонові було вісім. Мати потім вийшла за Івана Лозинського — хорошу людину, за словами Олени, — і той усиновив хлопчика. Жила вона в обласному центрі, хворіла й тому майже не приїжджала.
— А шахта яка була? Де батько загинув?
Олена знизала плечима.
— Не говорить він про це. Узагалі про батька мовчить. Я якось спитала — він вийшов із кімнати. Тату, тут же мало не в кожній другій родині хтось на шахті загинув. Не чіпай його, будь ласка.
Я й дав йому спокій. Такі втрати в нас справді були в багатьох родинах; власного батька я теж ховав. Подумав, Антонові важко бачити поруч гірничорятувальника, я щоразу нагадую йому про загиблого. Здавалося, мине час, згладиться.
Помилився. Нічого воно не згладило — тільки дочекалося весілля, щоб за моєю спиною зблід чоловік, якого двадцять років тому я виніс із завалу на плечах.
А в залі свято тривало. Тамада знову жартував, гості піднімали келихи. Олена з Антоном танцювали свій перший танець під сучасну пісню. Донька всміхалася, і лише мені було видно, яка в неї нежива усмішка.
Я повернувся на своє місце. Під столом Наташа поклала долоню мені на коліно й ні про що не спитала. Після сорока років разом запитання їй не знадобилися.
Я й далі дивився на матір нареченого. Нам представили її як Тамару Юріївну. Поруч сидів її другий чоловік, літній сивий мужчина. Сама вона була худенька, коротко стрижена; біля рота залягли зморшки, наче вона роками стискала зуби. До їжі й випивки не торкалася, танцювати не виходила. Дивилася на мене, а зустрівшись очима, не відверталася.
Такий погляд я знав. Бачив його в матерів, яким повертав із шахти загиблих синів, у дружин, що простояли ніч перед воротами й отримували вранці від мене каску та саморятівник чоловіка. Мені була знайома ця ненависть — стара, чиста, витримана, як спирт. Тепер у неї було моє ім’я. А жінку я все ще не міг згадати.
Коли я підвівся, Наташа схопила мене за рукав. Я обережно вивільнився й пройшов між тими, хто танцював, до столу рідні нареченого.
— Тамаро Юріївно, ми раніше зустрічалися?
Вона вставала повільно. Зростом була мені до плеча, дивилася знизу вгору. Відповіла так тихо, що почули тільки я та її чоловік:
— Зустрічалися, командире. 29 березня 2006 року, біля воріт «Рудної», о шостій ранку. Ви піднялися в кліті, маску зняли. Я підбігла й почала бити вас у груди. Кулаками. Ви навіть не затулялися.
З пам’яті наче зірвали брезент. Мокрий сніг сірого березневого ранку, за оточенням юрмляться жінки. Одна проривається — маленька, у пуховій хустці, руки без рукавиць. Кулаки гупають мені по грудях, по дихальному апарату.
— Ти його кинув! Ти його кинув! Ти його кинув!
Захищатися я не намагався. Відповісти їй було нічого. Міліціонери відвели її, а прізвища я тоді навіть не спитав: із першого крику знав, чия вона дружина.
Федір Сидоренко. Прохідник, тридцять чотири роки. Одинадцятий загиблий на «Рудній». Його я залишив під завалом.
— Отже, Антон… Він син Федора?
— Антон Федорович Сидоренко, — відповіла вона. — Прізвище Лозинський носить від вітчима. Тоді йому вісім було. Зі мною стояв, за оточенням. Усе бачив. — Вона не відривала від мене очей. — Він одразу впізнав вас, щойно Олена ваше прізвище назвала. Хотів із нею розійтися, та не зміг. Кохає. А одружився вам на зло. Мене сюди покликав на вас подивитися. Подивилася.
Тамара Юріївна сіла й відвернулася. Продовження не було.
Я дістався назад до столу, сів під поглядом Наташі. Нічого пояснити їй зараз не міг. Довкола грала музика, донька танцювала із сином людини, яку я не виніс. За двадцять метрів від мене сиділа його мати. Усі ці роки вона вважала, що її чоловіка вбив я.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.