Життя без прикрасПід покрівлею, що обвалилася на сорок метрів, залишалася зміна з дванадцяти людей. Ми пробиралися в апаратах крізь дим. Вода з перебитого трубопроводу хлюпала у виробку, йти доводилося по коліна в ній.
Через годину знайшли чотирьох. Усі загинули. Далі виявили ще п’ятьох, потім одного — живих серед них теж не було. Ми йшли далі: залишалися двоє, двадцятип’ятирічний гірничий майстер зміни Вадим Орлов і прохідник Федір Сидоренко.
Біля зруйнованого кріплення в кінці лави долинув стукіт заліза об стійку. Три удари, пауза, три удари. Нам подавали сигнал.
Ми руками розбирали завал двадцять хвилин. Між комбайном і зламаною стійкою залишився трикутний простір, у ньому лежали обоє. Орлова затиснуло до пояса, але сам він був цілий. Він кричав, плакав, хапався за мої руки. Поруч лежав Федір, ноги притиснуті балкою. Свідомості не втрачав. Стукав він.
У мене на грудях газоаналізатор показував зростання вмісту метану, зверху тріщала покрівля. Решту хлопців я вже відправив назад із загиблими. При мені залишався один Віталій із ліхтарем. Часу вистачало винести одного. Тільки одного, а потім повертатися — якщо на ту мить іще залишиться куди.
Я попрямував до Федора. Він був поранений важче, і за правилами першим слід було рятувати його. Але він відштовхнув мою руку, прибрав з обличчя саморятівник і заговорив. Хрипко, виразно. Ці слова залишилися зі мною назавжди.
— Командире, його спочатку. Він рукавицею датчик метану замотав, щоб комбайн не зупинявся. План гнали. Я попереджав, а він мені звільненням пригрозив. Винеси його. Нехай живе. Нехай відповість. Я почекаю.
Орлов усе чув. Кричати перестав, дивився на Федора зблідлим обличчям — таким самим, з яким повернувся до мене сьогодні на весіллі.
Я підняв його на плечі. Молодий, легкий. Він плакав мені в шию, повторюючи:
— Не кидай мене, командире, не кидай.
До хлопців, до свіжого струменя повітря, треба було віднести його на двісті метрів назад. Я доніс, передав їм і відразу повернув за Федором.
На сто сорок першому метрі обвалилася вся покрівля. Двадцять метрів лави склалися, мов картонна коробка. Повітряна хвиля відкинула мене назад. Осів пил — на місці, де залишався Федір, стояла кам’яна стіна.
Ще три години ми його відкопували. На поверхню підняли вже мертвим. А о шостій ранку біля воріт шахти мене зустріла його дружина.
Про одну обставину тієї ночі я мовчав усі ці роки. Виклав її у двох рапортах, розповів прокуророві — більше нікому. Поки хлопці добиралися до Федора, я дійшов до кінця лави й оглянув закріплений на стійці стаціонарний датчик метану.
Сірий, завбільшки з термос, він уцілів. За небезпечної концентрації газу цей прилад мав знеструмити все: комбайн, освітлення — не допустити іскри. Але головку, якою датчик дихає, туго закривала чорна шахтарська рукавиця. По краю йшла синя смуга, поверх гуми була затягнута стрічка. Датчик мовчав: йому заткнули рота. Газ накопичувався, машина працювала далі. Потім вистачило іскри.
Я зняв прилад зі стійки, відкрутивши його разом із рукавицею, і сховав у сумку. Чи правильно чиню, тоді не міркував. Думав тільки про працівників компанії, які прийдуть сюди через годину, і про рукавицю на датчику. З подібними речами мені вже доводилося стикатися.
Три тижні комісія з’ясовувала причини вибуху. Очолював її заступник генерального директора компанії, якій тоді належала шахта. Згодом я дізнався: він доводився Вадимові Орлову дядьком по матері. У висновку комісії зазначалося, що стався раптовий викид із невиявленої геологічної зони. Передбачити його було неможливо, персонал не винен, газовий захист діяв справно.
Ні рукавиці, ні останніх слів Федора в цих матеріалах не виявилося. Мій рапорт, пояснили мені, загубився. Я склав інший. Загубився і він.
До міського прокурора я подався без попереднього дзвінка, взявши сумку. Вийняв датчик і поставив перед ним на стіл. Він довго розглядав обмотану головку, перш ніж утомлено заговорити:
— Петре Яковичу, ви ж розумієте. Цей предмет хтось вилучав за протоколом? Поняті були присутні? Слідчий розписався? Нічого цього немає. Ви принесли залізяку, хоч із власного гаража. Захисник одразу заявить, що рукавицю намотали ви самі. Зі словами загиблого те саме: їх чули ви й людина, яку він звинувачував. Доказом це не стане.
Повертаючи мені датчик, прокурор стишив голос:
— Облиште ви цю справу. Вас зжеруть. Подумайте про сім’ю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.