Життя без прикрасКатя кивнула, ковтаючи клубок у горлі. Сергійко ще постояв, ніби збираючись продовжити, але махнув рукою й пішов із чоловіками збирати обривки знятого руберойду.
Пора було підводитися і їй: скоро темно, а годувати належало два десятки голодних чоловіків. Ліда старанно сопіла над картоплею, допомагаючи матері її чистити. Льоня носив із криниці воду. Наташі дістався хліб — вона розкладала скибки по тарілках і старанно лічила.
Уночі у дворі вже важко було впізнати колишній двір. Над хатою блищав метал нового даху, стояв свіжий штахетник, у сараї громадилося вугілля. Фури залишили ночувати вздовж узбіччя. Усі водії зібралися за довгим столом, нашвидкуруч збитим із дощок. До відра звареної Катею картоплі й нарізаного солоного сала чоловіки виклали свої нехитрі дорожні припаси.
Там, за вечерею, Степан Андрійович нарешті заговорив про те, чому пішов.
— Пів року як Ларочки моєї не стало, — тихо промовив він, не відриваючи погляду від вогника гасової лампи. — Сорок років разом, душа в душу… Наче половину мене відрізали. Сам у квартирі залишився, здавати почав. Неуважний став, усе забуваю. Двічі газ не вимкнув, мало під’їзд не спалив. — Він тяжко зітхнув. — Максим злякався. Привіз лікаря, про щось вони пошепотілися. Потім каже: «Тату, місце тобі знайшли в хорошому пансіонаті для літніх людей. Нагляд буде, догляд, люди твого віку». А мене наче ножем по серцю. Усе життя сам собі господар, за кермом, а тепер, виходить, пора мене, як стару машину, в брухт здавати. До смерті образився. Узяв рюкзак, записку залишив: «Не шукайте». І пішки на трасу, якою сорок років їздив. Куди очі світять ішов.
Чоловіки слухали його зі співчуттям, не перебиваючи. Степан Андрійович дістав із внутрішньої кишені бушлата вицвілий чорно-білий знімок і передав Каті. Молода дівчина на фотографії сміялася; тугі коси, рука на різьбленій арці воріт.
Катя ахнула й присунула знімок до лампи.
— Та це ж мої ворота! І стовп тріснув у тому самому місці. І візерунок цей!
— Твої, Катенько, — відповів старий, усміхаючись крізь сльози. — У цій хаті Ларочка виросла, тут народилася. Вербицькі тут жили. У вісімдесятих перебралися до міста, хату продали. А я їй сорок років обіцяв: з’їздимо, подивишся, де босоніж гасала. Усе щось заважало: рейс, ремонт, безгрошів’я. Відкладу, потім знову відкладу… Так і не звозив. Коли поховав її, вирішив хоч самому дістатися. Вона цю хату все життя пам’ятала, треба мені на неї глянути. Дійшов, а тут ви з дітлахами в нужді. Як же піти?
Катя схопилася.
— Стривайте! На горищі зошити були! Я маленька там гралася, ми в дальньому кутку, під кроквами, знайшли цілий стос, мотузкою перев’язаний. Бабуся назад у щілину сховала. Сказала, від колишніх господарів залишилося: чужого не чіпати, нехай лежить.
— Завтра подивимося, Катю, завтра, — м’яко стримав її Степан Андрійович.
Та руки в нього затремтіли так, що чекати до завтра він явно не міг.
Застілля потроху закінчилося. Водії пішли спати по кабінах, кожен у свій спальник. Катя вимила в тазу гору мисок і вклала дітей. Наташа заснула в неї на руках, не дослухавши казку про Колобка.
Коли хата затихла, у двері неголосно постукали. Степан Андрійович стояв на порозі, накинувши бушлат на плечі.
— Не заснути мені, доню, — винувато сказав він. — Давай усе-таки поглянемо? Ліхтар у Данила попросив.
Скрипучими сходами піднялися на запилене горище. Довго обнишпорювали світлом кутки, пробиралися до схилів нового даху. Під час ремонту зачепили тільки лати й покрівлю. Нарешті Катя просунула руку між балками, у вузьку щілину, і намацала стосик. Запилена мотузка досі тримала пожовклі шкільні зошити.
Змахнувши пил із верхньої обкладинки, вона підставила її під ліхтар. Фіолетовим чорнилом, старанним округлим дитячим почерком було виведено: «Шкільний зошит учениці третього класу Лари Вербицької».
Степан Андрійович тремтячими руками прийняв знахідку. Притискав до грудей, проводив долонею по шорсткому паперу, вдихав його давній запах. І плакав — уперше після похорону ридма, уголос, випускаючи горе, якого досі не міг виплакати. Катя обійняла його за плечі й плакала поруч.
Уранці В’язолісся прокинулося без колишнього переляку. Ті, кого підганяли терміни, попрощалися з батьком і вирушили в рейси. Решта ще докручували саморізи на гребені даху, навішували нову хвіртку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.