Життя без прикрас— Максиме, це Марченко. Батько знайшовся. Живий-здоровий, капусняк їсть. Адресу записуй.
Почувши дзвінок, Степан Андрійович тільки крякнув. Сів на сходинку, прилаштував поряд Ларин зошит у чистому рушнику й став чекати.
Наступного дня, близько полудня, біля будинку зупинився запилений міський позашляховик. Із нього вискочив неголений, змарнілий чоловік років сорока. Очі запалилися від безсонних ночей. Максим побачив батька на ґанку й кинувся до нього.
— Батьку!
Рвучко обійняв, уткнувся в плече й так завмер, наче відпустити було страшно.
— Живий… Живий… — бурмотів він. Потім відсторонився, і пережитий страх прорвався злістю: — Навіщо ти пішов? Я мало не збожеволів! Маму поховав, думав, тепер тебе десь у канаві знайду!
Степан Андрійович насупився, вперто підняв підборіддя.
— Чекати треба було, поки до богадільні відправиш? Я тобі не стара валіза — віднести до камери схову й забути!
— До чого тут богадільня? — Максим спалахнув, почервонівши перед водіями, що зібралися довкола. — Тимчасово ж! На пару місяців! Там лікарі, тебе доглядали б.
Катя рішуче взяла його під лікоть: суперечка ні до чого не вела.
— Ходімо в дім. Обоє, — скомандувала вона так, що заперечувати не стали.
Посадивши їх за кухонний стіл, вона налила два великі кухлі чаю з чебрецем, сіла навпроти.
— Тепер ви, Максиме, — сказала Катя. — Спокійно, по черзі поясніть, навіщо батькові пансіонат знадобився.
Він обхопив голову руками.
— Не назавжди ж! — простогнав Максим. — Тату, ти мене не дослухав. Два місяці пожити, поки ремонт. Я бригаду найняв, стіну між квартирами прибрати хотів. Щоб ти з нами жив, із сім’єю, але кімната своя залишалася. Там бетон ламають, бруд, пил. Тобі з кашлем, із тиском хіба можна? Думав, побудеш у лікарів під наглядом, а ми закінчимо. Ти про пансіонат почув — і все, спалахнув, пішов.
Кухоль застиг у руці Степана Андрійовича, так і не діставшись до губ.
— Виходить, не позбувався ти мене? Квартири з’єднати вирішив?
— Та як я можу тебе позбутися? — Максим змахнув сльозу. — Один ти в мене залишився.
На тісній кухні вони нарешті договорювали недомовлене. Максим просив пробачити йому поквапливість, батько картав себе за старечу впертість. Але щойно заговорили про місто, Степан Андрійович спохмурнів.
— Не повернуся, — сказав він неголосно й твердо. — Лара все життя сюди просилася, не довіз я її. Хоч мені на старість пожити там, де вона росла. Повітря тут легке. Та й до дітей я прикипів.
Максим розгублено подивився на Катю.
— Тату, як же тут жити? Чужий дім, жодних зручностей. У тебе серце, тиск… Наглядати за тобою кому?
Катя глянула у вікно, на подвір’я, й усміхнулася.
— А літня кухня? Добрий брус, піч ціла. Розібрати там усе, поставити вікна, утеплити — краще за квартиру буде. Нехай Степан Андрійович поруч живе. Мені допоможе по господарству, дітей догляне, поки працюю. А я нагодую, виперу, за пігулками простежу.
Максим спочатку заперечував. Потім побачив, як посвітлішало, помолодшало батькове обличчя, і здався.
— Гаразд. Вікна, утеплення оплачу. Робітників пришлю.
Степан Андрійович ляснув долонею по столу.
— Тоді згоден. Тільки за житло платитиму.
— Степане Андрійовичу, та які гроші! — Катя сплеснула руками. — Після всього, що ви для нас зробили!
— Нахлібником не залишуся, — вперто відповів він. — Пенсія добра. Винайматиму в тебе житло як годиться. Інакше поїду.
Переконати його не вдалося. Домовилися про плату, для старого незначну, а для Каті рятівну.
Увечері Максим вирушив у місто — залагоджувати справи, шукати бригаду. Наступного ранку зібралися водії, які ще залишалися. Данило висунувся з кабіни й посварився на старого пальцем.
— Батьку, дивись: що трапиться — відразу телефонуй!
Під довгі сигнали колона потяглася до виїзду. Сільські хлопчаки супроводжували її бігом до самої околиці.
Катя почекала, поки стихне гул, поклала в кишеню пальта конверт, отриманий від Степана Андрійовича за перший місяць, і пішла по покупки.
Віктор Максимович увесь ранок поглядав на фури з вікна. Уже знав, яку людину прихистила Катя. Тепер довго відлічував решту — руки тремтіли.
— Катенько, заходьте, заходьте, — улесливо кланявся він. — Пряники свіжі є. І цукерки… Степанові Андрійовичу завжди найкраще підберемо.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.