— Замки залишаться ті самі. Документами займається Микола Григорович. Ключі він передав мені. Хочете щось обговорити — телефонуйте вдень і заздалегідь.
Любов підібгала губи. А Олег ступив ближче. Він дивився поверх її плеча, але не на мене. Погляд увесь час линув до будинку. Спершу до кімнати, потім на сходи, потім знову до мене.
— Марино, ну навіщо так різко? Ми ж хочемо допомогти. Ви втомилися. Після всього, що сталося, вам відпочивати треба, а ви вночі сюди приїжджаєте. Що ви взагалі тут у такий час робите?
— Помолитися приїхала, — відповіла я, дивлячись йому в обличчя. — У будинку свого сина маю право.
І зачинила двері. Деякий час ми з Іллею мовчки стояли в передпокої, слухали приглушені голоси надворі, потім грюкнули автомобільні дверцята й запрацював двигун. Коли машина від’їхала, я повернулася до онука. Звідки вони дізналися, що ми тут?
Він нічого не відповів, тільки міцніше притиснув до себе пакет.
Повернулися ми додому вже ближче до півночі, поставили ноутбук на кухонний стіл, і Ілля вставив червону флешку. Я присунула стілець, приготувалася читати документи, але на екрані з’явилося невелике вікно: «Введіть пароль». Нижче було попередження: після трьох неправильних спроб програма знищить збережені файли.
Я нахилилася ближче, перечитала й подивилася на Іллю.
— Це що, тричі помилимося — і все зникне?
— Тут так написано.
Ми сиділи перед екраном, а я ніяк не могла зібратися з думками. Щойно здавалося, що найважче позаду. Схованку знайшли. Папери в нас, непроханих гостей не пустили. Тепер усе залежало від слова, якого Віктор нікому з нас не встиг сказати.
— Може, його дата народження? — запропонував Ілля.
Я похитала головою.
— Надто просто. Її багато хто знав. Твій батько навіть для домашньої техніки такі паролі вигадував, що потім сам шукав у записах.
Я змусила себе заспокоїтися. Віктор залишив підказку про солдатиків, отже, розраховував, що хтось із близьких знайде пакет. Може, й пароль був пов’язаний із тим, що пам’ятали лише ми. Пригадалася наша колишня вулиця, будинок, у якому він виріс, та сама шафа.
Ми вирішили спробувати назву вулиці разом із номером будинку. Ілля набрав. Я перевірила кожну літеру й кивнула. На екрані з’явилося повідомлення про неправильний пароль. Лишалося дві спроби.
Я сиділа перед ноутбуком і боялася навіть торкнутися клавіатури, коли за спиною почувся сонний голос:
— Бабусю, а навіщо ви татовий комп’ютер увімкнули?
У дверях стояла Ліза в нічній сорочці, притискаючи до грудей подушку. Очі припухли від сну, волосся розтріпалося, і цієї миті вона була особливо схожа на Світлану, хоча впертий характер дістався їй від батька. Я простягнула руку, покликала її до себе. Вигадувати пояснення не хотілося, тому сказала як є, тільки без подробиць, якими не варто лякати дитину серед ночі.
— Тато залишив важливі документи. Вони допоможуть нам захистити будинок. Але тут пароль, а ми його не знаємо.
Ліза подивилася на екран, потім на мене.
— А ви спробуйте чотири скарби. Четвірка цифрою, а далі слово. Все разом.
Ми з Іллею завмерли.
— Звідки ти знаєш, Лізонько?
Вона знизала плечима.
— Тато іноді бурмотів собі під ніс: «Чотири скарби». Я одного разу спитала, що це означає, а він відповів: «Це, донечко, пароль до всього найважливішого в моєму житті. Потім зрозумієш».
Я подивилася на Іллю. Він сидів не ворушачись.
— Я думала, скарби — це ми, — вела далі Ліза. — Я, Мишко й Катя. Але нас троє. Чому чотири, не розуміла.
Четверо дітей. Ось що Віктор мав на увазі. Я повернула ноутбук до себе й повільно набрала цифру чотири, потім слово «скарби», без пробілу. Перевірила, чи все правильно, і натиснула. Вікно зникло. На екрані відкрилися папки.
Я видихнула так, наче весь цей час не дихала. А Ілля провів долонями по обличчю й відкинувся на спинку стільця. Ліза стояла поруч, ще не розуміючи, що щойно допомогла нам дістатися до того, заради чого її батько стільки зробив.
А нам тієї ночі ще належало розібратися, що саме залишив Віктор. Папок було багато. Усе підписане, розкладене за датами, як любив син. В одних лежали таблиці, де поруч стояли офіційні цифри й справжні витрати. В інших — фотографії рахунків від фірм, які, судячи з його позначок, існували лише на папері. За вказаними адресами Віктор знаходив пусті ділянки. Жодних складів, контор чи майстерень там не було…
