У будинку ми відразу піднялися до спальні Віктора й Світлани. Там стояла велика дерев’яна шафа, добротна, важка. Я ще пам’ятала, як вони її вибирали. Ми відчинили дверцята, дістали знизу коробки з взуттям, прибрали складену ковдру, відсунули вішалки.
Я насилу опустилася на коліна, вперлася долонею в підлогу й почала перевіряти задню стінку, натискаючи на дошки одну за одною. Нічого не піддавалося. Провела рукою вздовж нижнього краю, спробувала ще раз у кутку, потім посередині, але все трималося міцно.
— Не тут, чи що? — пробурмотіла я.
Мені стало страшно, що я неправильно зрозуміла слова сина, вхопилася за давній спогад і тепер шукаю те, чого тут ніколи не було. Ілля стояв посеред спальні, озирався, потім раптом сказав:
— Бабусю, він же сказав: «Де я ховав солдатиків». Не зараз зберігає, а раніше ховав, коли був маленький.
Я підвела на нього очі.
— У дитинстві, — додав він. — Отже, й шафа має бути та, дитяча.
І тут я згадала: стару шафу Віктор забрав із нашого дому, коли ми робили ремонт. Він поставив її в кімнаті Мишка. Я сама допомагала тоді витирати полиці, а тепер зовсім про це забула. Ми з Іллею перезирнулися й пішли до дитячої. Я навіть про хворе коліно на хвилину забула.
Відчинили шафу, витягли Мишкові іграшки, і я натиснула на дошку в нижньому лівому кутку. Вона тихенько клацнула й відійшла. За нею була вузька темна щілина, а всередині лежав згорток, щільно запакований у поліетиленовий пакет. Руки в мене тремтіли, ніяк не виходило розв’язати вузол, і Ілля обережно забрав пакет.
— Давай я, бабусю.
Усередині виявилися зошит у чорній обкладинці, червона флешка й складена записка. Я впізнала почерк Віктора, тільки писав він явно поспіхом.
«Якщо ви це знайшли, значить, я не встиг закінчити. Тут усі справжні розрахунки, перекази, імена. Р. Не вірте, він не один. Хтось із родини передає йому відомості. Бережіть дітей і маму».
Унизу стояла перша літера імені сина. Я перечитала рядок про родину, потім ще раз. Хтось із наших, людина, яку Віктор знав, яку, можливо, садовив за свій стіл, розповідав сторонньому про те, що відбувалося в нього вдома. Але хто?
Я сіла просто на підлогу серед Мишкових машинок і розгорнула зошит. Сторінка за сторінкою, усюди дати, суми, короткі позначки. «Платіж без погодження — 235 000. Роботи не проводилися. Документи на неіснуючого постачальника. Звірити з Людмилою Федорівною. Об’єкт під обласним центром».
На останній заповненій сторінці Віктор так сильно натискав на ручку, що сліди проступили на зворотному боці аркуша. «Сьогодні прямо запитав Р. Спершу все заперечував, потім засміявся. Ну доведи, Вікторе, де твої докази? Усе на флешці. У понеділок відвезу адвокатові».
У понеділок. Аварія сталася в суботу ввечері. До зустрічі з адвокатом син не дожив двох днів.
Але тут одразу скажу те, що з’ясувалося пізніше. Обставини аварії перевіряли повторно. Це справді був нещасний випадок. На мокрій дорозі машина втратила зчеплення. Віктор не впорався з керуванням. До його загибелі ці люди стосунку не мали, зате скористатися нею не посоромилися.
— Подивимося, що на флешці? — запитав Ілля.
Він уже озирав полиці, шукав батьків ноутбук, коли внизу пролунав дзвінок. Ми обоє завмерли. Була половина одинадцятої вечора. Подзвонили ще раз, потім хтось нетерпляче постукав. Ілля швидко зібрав зошит, записку й флешку назад до пакета та пішов за мною вниз.
Я подивилася у вічко й спершу навіть не повірила. На ґанку стояла Любов, за нею її чоловік Олег, великий чоловік, який завжди розмовляв неголосно й підкреслено ввічливо. Мені раніше здавалося, що він просто такий вихований, хоча іноді від цієї ввічливості ставало моторошно. Поруч із ними переступав з ноги на ногу незнайомий чоловік у робочій куртці з ящиком інструментів.
Я прочинила двері, залишивши ланцюжок.
— Любове, що сталося?
— Це я хотіла запитати, — відповіла вона. — Проїжджаємо повз, дивимося: у будинку моїх племінників світло горить. Вирішили перевірити.
— Добре, що заїхали. — Я подивилася на ящик. — А це хто з вами?
— Майстер, замки поміняти. Для збереження майна, хтозна, у кого ще ключі лишилися. Олег запропонував, вважаю, правильно.
Проїжджали вони повз о пів на одинадцяту ночі, й цілком випадково з ними опинився майстер із замків. Я перевела погляд на Олега…
