— Ти розумієш, що ми це завтра віддамо адвокатові?
— Задля цього й принесла.
— Олег після такого тобі не пробачить.
Вона випросталася, прибрала волосся з обличчя.
— Я до нього повертатися не збираюся. Марино, 15 років прожила і, виходить, не знала, з ким. А Світлану я 38 років знала. Це моя сестра.
Голос у неї знову здригнувся.
— Якби вона побачила, що я зробила, як я на тебе писала, як про Іллю говорила, як дітей намагалася забрати…
Любов замовкла, потім насилу продовжила:
— Я не можу вдавати, що цього не було, але надалі хочу бодай правильно вчинити, якщо ти дозволиш.
Мені було на що ображатися. Я пам’ятала кожне її слово, бачила, як Ілля після тих розмов знову почав боятися власного місця в домі, як Ліза прислухалася до телефону, як Мишко питав про візит тітки до школи. Однією нічною розмовою таке не забувається. Але переді мною сиділа людина, яка сама принесла докази проти свого чоловіка, хоча могла промовчати й удавати, що нічого не знайшла. Я зібрала папери до конверта.
— Завтра о 9:00 поїдемо до Миколи Григоровича. Усе йому розкажеш, як зараз мені.
Любов кивнула.
— І дякую, що принесла, — додала я.
Вона знову заплакала, тільки тепер уже тихіше, без тих болісних спроб виправдатися. Перед виходом зупинилася в коридорі біля дитячої.
— Можна на хвилинку?
Я прочинила двері. Любов обережно зайшла, поправила ковдру на Каті, постояла біля ліжок, дивлячись на сплячих дітей, і вийшла, намагаючись не рипнути підлогою. Біля вхідних дверей вона озирнулася.
— Ілля дуже схожий на Віктора. Я його в суді побачила й усе потім думала.
Я нічого не відповіла. Вона опустила очі й сказала:
— Світлана мені про нього розповідала за місяць до аварії. Тільки просила поки що мовчати. Віктор хотів сам вас познайомити.
Я дивилася на неї, не перебиваючи.
— Вона ще сміялася: «Уявляєш, Любо, у мене тепер ще один син буде, одразу сімнадцятирічний. Навіть народжувати не довелося». Така задоволена була, Марино, справді задоволена.
Після її відходу я довго стояла біля дверей, уявляла Світлану, як вона вимовляє ці слова, як усміхається, як уже заздалегідь вважає Іллю своїм. І від цього ставало водночас боляче й трохи легше.
Наступного тижня справа нарешті зрушила з місця. Ми передали Миколі Григоровичу все, що принесла Любов. Вона дала пояснення й більше від своїх слів не відступала. Дослідження почерку підтвердило: підпис на борговому документі був підроблений. Вимогу про стягнення боргу відхилили, а папір зі зразками підпису, викрадений зошит та інші матеріали долучили до справи проти Романа й Олега.
Роман спочатку намагався подати все так, ніби Олег діяв сам. Олег, розраховуючи, що співпрацю врахують, розповів про роль Романа, назвав суми й пояснив, куди йшли гроші. Тепер кожен намагався зменшити власну провину, і водночас вони повідомляли саме те, що так довго від нас приховували. Обом довелося відповідати за свої дії.
Перекази почали відстежувати. Знайдені кошти заблокували, а частка Віктора в компанії залишилася у спадщині без вигаданого боргу, яким нас намагалися притиснути. Микола Григорович допоміг організувати її продаж інженерам, які давно працювали із сином. Я знала цих людей. Вони стояли поруч із нами на похороні й не ховали очей, коли приходили потім.
Отримані гроші зберегли на майбутнє дітей, передусім на навчання всіх чотирьох, бо надійшли й результати нового дослідження. Спорідненість Іллі підтвердилася. Після оформлення всіх необхідних документів настав день, коли ми з ним отримали нове свідоцтво про народження. Це було в четвер у тісному кабінеті з тьмяним світлом, де за стіною хтось голосно розмовляв, а біля дверей чекали своєї черги люди.
Але Ілля нічого довкола не помічав. Він вийшов на вулицю, зупинився й став читати своє ім’я. Ілля Мельник провів пальцем по рядку, перечитав, потім ще раз. Я стояла поруч і не квапила. Нарешті він підвів голову й так міцно мене обійняв, що окуляри з’їхали набік.
Що ж до молодших, Любов відкликала свою заяву ще наступного дня після тієї нічної розмови, але розпочатий розгляд треба було довести до кінця. На останньому засіданні оголосили висновок Ольги Борисівни. Коли дійшли до Лізиного листа, у приміщенні стало зовсім тихо. Суддя зняв окуляри, кілька секунд дивився на папір і лише тоді продовжив…
