Дітей залишили зі мною. Моє право піклуватися про них підтвердили. Я сиділа й слухала, а до мене не відразу доходило, що більше не треба чекати дзвінка, після якого мені скажуть збирати їхні речі. На виході ми опинилися всі разом: я, четверо онуків і Любов. Я запропонувала пообідати. Діти відразу пожвавішали, почали обговорювати, хто що візьме. Катя схопила мене за руку, а Ілля пішов з іншого боку.
У кафе я дивилася на них і вперше за довгий час їла спокійно. Здавалося, тепер усе найважливіше вирішено. Але посеред обіду зателефонував Микола Григорович.
— Марино, виявилося ще дещо, пов’язане зі спадщиною Віктора.
Я мимоволі поклала виделку.
— Що знову?
— У банку він орендував комірку. Керівник повідомив, що там залишені окремі вказівки.
— Які вказівки?
— Віктор хотів, щоб при відкритті були присутні ви й усі його діти разом.
До банку ми поїхали в суботу вранці. Я звечора приготувала дітям одяг, попрасувала Іллі сорочку. Катя дістала сукню, яку все просила вдягти. Сама теж одяглася охайно, хоч і розуміла, що йдемо лише забрати речі з комірки, але чомусь хотілося, щоб цього дня все було як належить.
Любов відвезла нас і залишилася чекати біля приймальні. Микола Григорович уже був на місці. Він допоміг розібратися з документами й пройшов разом із нами. Керівник провів нас до невеликої кімнати, де вздовж стін тягнулися ряди металевих дверцят. Ще раз перевірив папери, відчинив потрібну комірку й поставив на стіл довгу металеву коробку.
— Можете спокійно подивитися, — сказав він і вийшов.
Я присунулася ближче. Діти обступили стіл. Усередині лежали чотири кольорові конверти, товстий зошит у твердій обкладинці, маленька оксамитова коробочка й синя флешка. На кожному конверті рукою Віктора було написано ім’я: Ліза, Мишко, Катя, Ілля. Я спочатку подивилася на онука, а вже потім знову на конверти.
Його був точнісінько такий самий, як інші, з того самого набору, з таким самим охайним написом. Ілля обережно взяв його й якийсь час просто тримав перед собою. Тут йому не треба було нічого доводити, пояснювати, чому він з нами, чекати, доки для нього знайдеться місце. Батько вже про все подумав.
У кожному конверті виявилися лист, окремий, написаний саме цій дитині, і фотографія. У молодших — знімки, де вони зовсім маленькі спали у своїх ліжечках. У конверті Іллі лежала фотографія з парку. Та сама, яку я побачила на кухні поруч із гарячою кавою. На звороті Віктор написав: «Синку, шкода, що ми не зустрілися раніше, але тепер ми є одне в одного, а все інше надолужимо». Ілля довго дивився на ці слова, потім дбайливо поклав фотографію назад.
Я взяла зошит. У Віктора завжди були такі зошити з планами. Він записував туди все, від розмірів полиць до сімейних витрат. Світлана з нього посміювалася, казала, що він навіть відпочинок без списку влаштувати не може. На першій сторінці стояло: «До Нового року. Будинок для мами».
Я перегорнула аркуш. План кімнат, розміри вікон, зразки плитки, записи про платежі за ремонт. Спершу не зрозуміла, про який будинок ідеться, а потім побачила намальоване від руки подвір’я і маленьку будівлю позаду основного будинку. Той самий будиночок у глибині ділянки, до якого я майже не підходила. У ніч, коли приїжджали Любов з Олегом і майстром, він теж стояв замкнений, і я навіть не подумала зазирнути туди.
Віктор зі Світланою кілька місяців готували його для мене. Поступово оплачували роботи, обирали оздоблення, продумували, як усе зробити зручніше. Я провела пальцем по рядку: «Поручні з обох боків, щоб мамі було легше». Нижче: «У ванній без порога. Грядку підняти вище, щоб не нахилялася. На веранді місце для гамака».
На останній сторінці було написано: «Ключі вручити мамі на Новий рік, коли всі діти зберуться. До того познайомити її з Іллею. Аби тільки знову не відкласти розмову. Їй сподобається. Вона завжди хотіла, щоб усі були поруч». Я опустилася на стілець. Вони готували для мене будинок — не десь далеко, не окремо від свого життя, а в тому самому дворі, щоб я могла вийти вранці й почути дітей, зайти на чай, посидіти в себе, коли захочеться тиші, а ввечері знову опинитися разом з усіма. Я приїхала туди з відром і ганчірками, збиралася прибирати кімнати для чужих мешканців, а син із невісткою вже давно бачили там наше спільне життя…
