Ліза поклала долоню мені на плече.
— Бабусю, це тобі?
Я кивнула, але відповісти відразу не змогла. Плакала над зошитом і все перечитувала ці прості господарські записи. Віктор знав, що мені важко нахилятися. Пам’ятав про коліна, про мою любов до помідорів із грядки, про те, як добре мені буває, коли в будинку збираються діти. Вони обоє це пам’ятали.
Оксамитову коробочку я відкрила не відразу. Усередині лежали два обручки. Спочатку мені здалося, що це обручки Віктора й Світлани, але я придивилася й упізнала невелику вм’ятину на одній із них. Наші з Геннадієм. Я віддала їх синові, коли він одружувався, сказала: «Нехай зберігаються в нього на добру пам’ять». Ми з його батьком прожили разом багато років, бувало всяке, але одне одного не покидали. І мені хотілося, щоб у Віктора родина теж була міцною.
Я думала, обручки лежать десь у коробці з пам’ятними речами. А він відвіз їх до банку й поклав поруч із листами дітям та планами мого будинку.
Микола Григорович дістав ноутбук, під’єднав синю флешку, і на екрані з’явилася Світлана. Жива, на своїй кухні, поправляє волосся й ніяково дивиться трохи вбік.
— Вікторе, вже знімаєш? Зачекай, я ще не готова. Ну гаразд.
Почувся її сміх. Я відразу притиснула руку до рота.
— Марино, мамо, — сказала вона, усміхаючись. — Якщо ви це дивитеся, отже, Віктор таки зміг дотерпіти до Нового року й завчасно не виказав наш сюрприз.
За камерою щось відповів син. Слів було не розібрати, а Світлана засміялася ще дужче.
— Ми хотіли показати це біля вашого нового будиночка, але Віктор сказав, що запасна копія обов’язково має лежати в банку. Ви ж його знаєте. У нього все мусить бути передбачено.
Вона помовчала, подивилася просто в камеру й заговорила вже серйозніше:
— Мамо, дякую вам за Віктора, за те, яким ви його виростили. Мені з ним добре, і діти в нас чудові. А тепер ми хочемо, щоб ви були поруч. Не приїздили з торбами на пару годин, не поспішали назад, а просто жили тут, разом із нами.
Я дивилася на її обличчя, боячись кліпнути й пропустити бодай секунду.
— І ще з однією людиною ми познайомимо вас на Новий рік, — продовжила Світлана. — Я поки нічого не скажу, тільки приготуйтеся: подивитеся на нього й одразу впізнаєте Віктора. У нас тепер буде велика родина, як ви й хотіли.
Вона обернулася й покликала:
— Діти, ідіть привітайтеся з бабусею.
У кадр вбігли Ліза й Мишко. Поміж ними протиснулася Катя. Усі заговорили водночас. Хтось махав рукою, хтось тягнувся до камери. На екрані на секунду з’явилися самі пальці. Світлана намагалася їх розсунути, потім махнула рукою й засміялася.
— Усе, мамо, ми вас любимо. До Нового року.
Запис закінчився. У кімнаті ніхто не говорив. Микола Григорович відвернувся, зняв окуляри й удав, що закашлявся. Ілля сидів біля мене, стискаючи свій конверт. Мишко витирав обличчя рукавом. Катя вмостилася в мене на колінах, простягнула долоньку до екрана й тихо сказала:
— Матусю.
Без запитання, без прохання повернути її. Просто впізнала любе обличчя. А Ліза нахилилася до мене й прошепотіла:
— Бабусю, мама ж уже знала Іллю. Виходить, ми вже тоді були всі разом, тільки самі ще цього не розуміли.
Тепер у домі Віктора знову лунають голоси. Ми переїхали. Інженери, які багато років працювали із сином, закінчили ремонт маленького будиночка. За роботу грошей не взяли, сказали: Віктор для них теж чимало зробив — і сперечатися зі мною не стали. Я влаштувалася в кімнатах, які він для мене задумав. Поручнями користуюся щодня. Грядки й справді вийшли зручні. Ростуть там помідори й розмарин. На веранді висить гамак, і вільним він буває рідко.
Дитячі кімнати містяться у великому будинку, а між двома дверима весь день хтось бігає. То Мишко приходить запитати, де його футболка, то Ліза приносить зошит, то Катя з’являється з лялькою й оголошує, що тепер вони обидві житимуть у мене. Я сама постійно ходжу туди-сюди, готую, перевіряю уроки. Увечері вкладаю молодшу спати. Будиночків у нас два, а господарство й життя спільні.
Любов приїздить щонеділі. Готують Світланину запіканку за її записами. Іноді посеред звичайної розмови хтось згадає щось про Віктора чи Світлану, і ми на хвилину замовкаємо. Буває, поплачемо, а потім Катя щось запитає або Мишко почне розповідати, як минув день, — і розмова триває далі…
