Людмила Федорівна навідується до нас приблизно раз на місяць. Привозить кукурудзяний пиріг і новини з села. Діти вже називають її бабусею Людою. Вона робить вигляд, що звикла. Хоча я помічаю, як їй це приємно. Василь Якович і Алла балують Катю. Кожен запевняє, що другий дозволяє їй забагато.
Ілля вступив до будівельного коледжу, виявився першим за результатами вступу. Каже, потім піде вчитися далі, хоче стати інженером, як батько. Нещодавно я побачила його пізно ввечері на веранді. Він сидів, дивився на мій будиночок, на вікна, в яких іще горіло світло, і я присіла поруч. Деякий час ми мовчали. Потім він сказав:
— Бабусю, я раніше все думав, як воно буває, коли рідних багато, а тепер навіть у гамак просто так не потрапиш. Черга.
Я усміхнулася й поклала руку йому на плече.
На перший Новий рік, який ми зустріли всі разом, Ліза знайшла в коробці зі Світланиними речами п’ять невеликих мішечків для подарунків. Невістка шила їх сама й вишила імена зеленою ниткою. Ліза повісила їх біля ялинки. Ліза, Мишко, Катя, а поруч ще два. Ілля, бабуся.
Я стояла перед ними й згадувала, як уперше побачила в домі сина чужу чашку, як злякалася шелесту за дверима й схопила швабру. Тоді я ще не знала, що хлопчикові, якого знайшла в господарській кімнаті, вже приготували такий самий мішечок, як іншим дітям. І мені теж. Ми з ним уже були частиною їхніх планів, просто не встигли про це почути.
Я йшла до того дому прощатися з колишнім життям. Думала, доведеться розібрати речі, зачинити шафи, впустити чужих людей. Я знайшла старшого онука й дізналася, скільки всього син із невісткою збиралися для нас зробити. Повернути Віктора й Світлану неможливо. Із цим мені доводиться жити щодня. Але дітей вдалося зберегти разом, ім’я сина захистити, а його плани хоча б у чомусь здійснити.
І ще я зрозуміла: мало знати правду. За неї іноді доводиться стояти, ходити по кабінетах, збирати папери, просити людей про допомогу. Я сама б не впоралася. Поруч були Ілля, Микола Григорович, Людмила Федорівна, наші сусіди. Навіть Любов зрештою знайшла в собі сили визнати, що помилилася, і зробити те, що від неї залежало.
