Він втомлено всміхнувся.
— Бачив. Тільки нам потрібні документи й свідчення, а не здогадки.
Я кивнула, хоча думка про те, що Любов сама лише зараз щось зрозуміла, мене не полишала.
Наступного вечора, коли діти вже заснули, я перевірила світло в коридорі, щоб Катя не злякалася, якщо прокинеться, і сіла на кухні з чаєм. Ілля теж ліг. У будинку нарешті стало тихо. Я обхопила долонями теплу чашку й відчула, як сильно втомилася за останні дні.
Тут у двері постукали, не подзвонили, а саме тихо постукали, кілька разів поспіль. Я подивилася на годинник — за чверть перша, підійшла до дверей і зазирнула у вічко. На порозі стояла Любов сама. Замість строгого костюма на ній була звичайна кофта. Волосся абияк зібране, обличчя припухло від сліз. Обома руками вона притискала до грудей великий коричневий конверт, складений удвоє.
Вона підняла очі до дверей і тихо сказала:
— Марино, відчини, будь ласка, поки я не передумала.
Я відчинила двері, і Любов відразу заплакала, навіть привітатися не змогла, лише стояла на порозі, притискаючи до себе конверт, і намагалася щось сказати. Я відступила, пропускаючи її до будинку.
— Проходь на кухню, діти сплять.
Вона пройшла слідом, сіла на край стільця, а я поставила чайник і дістала другу чашку. Розпитувати з порога не стала. Дала їй трохи заспокоїтися. Любов поклала конверт на коліна, витерла обличчя долонями й подивилася на мене.
— Я не знала, Марино, про гроші, про фальшивий борг. Нічого цього не знала, присягаюся тобі пам’яттю Світлани.
Я сіла навпроти.
— А що ти знала?
— Те, що розповідав Олег. Нібито Віктор уплутався в якісь ризиковані справи, заборгував Романові, а ти не розумієш, наскільки все серйозно. Він казав, що ти хороша, але вже у віці, тебе легко обдурити, і поки ми стоятимемо осторонь, від дитячої спадщини нічого не залишиться.
Я слухала мовчки, згадуючи її голос телефоном, слова про мій вік, про те, що дітям зі мною погано.
— Після Світлани я сама не своя була, — продовжила Любов. — А він усе повторював: треба рятувати дітей, треба займатися будинком, треба діяти. Я за це вхопилася, розумієш, поки бігала з паперами, то хоч щохвилини не думала про похорон. Мені здавалося, я щось роблю для сестри.
Вона опустила очі.
— Тепер розумію, що накоїла.
— А чому зараз повірила, що він тебе обманював?
Любов підняла конверт із колін і поклала на стіл.
— Учора після суду він сам не свій приїхав. Усю ніч у дворі палив папери просто в мангалі. Я лежала, вдавала, що сплю, а сама дивилася у вікно й думала: «Навіщо людині серед ночі документи палити?»
Я перевела погляд на конверт.
— Сьогодні вранці він поїхав, і я пішла до його кабінету. Сейф був відчинений, майже порожній. Він усе поспіхом вигрібав. Я стала дивитися в шафі й знайшла теку. Вона завалилася за шухляду.
Він не помітив. Любов розкрила конверт і дістала папери. На першому аркуші багато разів було написано ім’я мого сина — Віктор Мельник. Нижче його підпис знову й знову, рядок за рядком. Я присунула аркуш ближче. Спершу літери виходили нерівними, розчерк був надто довгим, потім підписи ставали дедалі більше схожими на справжній. До старого документа зі справжнім підписом Віктора були прикріплені аркуші з цими спробами.
Хтось тримав перед очима зразок і тренувався, доки не навчився повторювати. В останніх рядках стояв той самий охайний підпис, який я бачила в папері про двомільйонний борг. Я поклала аркуш на стіл, намагаючись не зім’яти. Слідом Любов дістала чорний зошит. Я впізнала його відразу. Зошит Віктора, який ми з Іллею знайшли за задньою стінкою шафи, скопіювали, а потім залишили в кабінеті, звідки він зник після зламу.
Тепер він лежав переді мною. Увесь цей час він був в Олега. Я повільно перегорнула кілька сторінок, побачила знайомі дати, позначки сина й той останній запис про зустріч з адвокатом у понеділок. Любов поклала поруч ще один папір. І це там було. Квитанція майстра із замків. Дата — тієї ночі, коли вони приїхали до будинку Віктора. Внизу зазначалося, що роботу не виконано. Замовник — Олег Дубровський. Я подивилася на Любов…
