Розмова тривала хвилин 20. Коли Ілля вийшов, очі в нього були червоні, але голову він тримав прямо. Подивився на мене, коротко кивнув і сів поруч із Лізою.
Останньою Ольга Борисівна запросила мене, розпитувала про здоров’я, про тиск, про доходи. Хто допомагає з дітьми, як минає ранок? Хто забирає Катю? Що я роблю, коли треба кудись поїхати? Запитала про те, як ми переживаємо смерть Віктора та Світлани.
Я відповідала чесно, не стала казати, нібито ніколи не втомлююся й усе мені дається легко. Втомлююся, іноді надвечір ноги так гудуть, що хочеться сісти й більше не вставати. Але діти нагодовані, речі випрані, уроки перевірені. Якщо потрібна допомога, є Алла. Ми з нею вже не перший десяток років виручаємо одна одну.
Коли розмова закінчилася, Ольга Борисівна закрила папку.
— Висновок буде передано на розгляд. Засідання відбудеться в призначений день.
Я провела її, подякувала й зачинила двері. Кілька хвилин стояла в передпокої, намагаючись зрозуміти, добре все минуло чи погано, коли дзвінок пролунав знову. На порозі знову була Ольга Борисівна. Тепер вона тримала невеликий конверт із паперу в квіточку.
— Марино, ваша онука передала мені листа й попросила прочитати, коли я піду, щоб нікому не було ніяково. Я сіла в машину, відкрила його й вирішила повернутися.
У мене відразу похололи руки.
— Ліза написала?
— Так, я долучу його до матеріалів, але гадаю, вам треба знати, що в ньому.
Я лише кивнула. Вона дістала складений аркуш і прочитала:
— Я втратила тата й маму в один день. Я розумію, що їх ніхто не поверне, але бабуся повернула нам усе інше. Удома знову пахне їжею. Хтось питає, чи ми почистили зуби, й лишає світло в коридорі, бо Катя боїться темряви. Ілля — мій брат. Я добре рахую, у мене з математики хороші оцінки. У нашій родині було шестеро людей, потім лишилося четверо, потім з’явився Ілля, і нас стало п’ятеро. Якщо нас заберуть від бабусі й розділять, від нашої родини нічого не залишиться. Будь ласка, не робіть так, щоб нас стало нуль.
Я дивилася на аркуш і не могла вимовити ані слова. Ольга Борисівна акуратно склала його по згинах і прибрала назад.
— Цей лист буде долучено повністю, — сказала вона. — Усього доброго, Марино.
Коли я зачинила двері, Ліза вже стояла в коридорі. Я обійняла її, притиснула до себе, і тут сльози все-таки полилися. Вона гладила мене по спині, наче доросла, й казала:
— Бабусю, я ж нічого не вигадала, все як є написала. Ти сама завжди кажеш, що треба казати правду.
Через три дні ми приїхали на засідання. У коридорі було прохолодно. Люди сиділи вздовж стін, хтось перебирав папери, хтось упівголоса розмовляв телефоном. Зі мною були Микола Григорович і Людмила Федорівна. Вона приїхала із села давати свідчення у справах компанії й сказала, що в такий день саму мене не лишать.
Навпроти сиділи Любов і Олег. На Любові був новий строгий костюм. Волосся вкладене, але туш під очима трохи розмазалася. Вона дивилася перед себе й майже не поверталася до чоловіка. Між ними лишалася зовсім невелика відстань, однак я відразу помітила, як старанно вона її зберігає.
Коли їхній адвокат підійшов щось обговорити, Олег узяв Любов за руку, нахилився до її вуха, а вона різко вивільнилася. Я вдавала, що не побачила, але запам’ятала.
На самому початку засідання стало відомо про нові матеріали. Щодо Романа Ткача та Олега Матвійовича Дубровського велося розслідування за підроблення документів, привласнення грошей і спробу використати в суді фальшиві папери. Прозвучало ім’я Людмили Федорівни. Згадали передані документи й відомості про їхнє оформлення.
Адвокат Любові попросив часу. Щоб ознайомитися з новими обставинами, розгляд відклали на 15 днів.
У коридорі Олег пройшов повз мене, навіть не повернувши голови, притискав телефон до вуха й сердито говорив упівголоса. Любов затрималася, стояла неподалік, дивилася на мене, наче хотіла підійти, потім відкрила рота, але нічого не сказала й швидко пішла до виходу, прикривши долонею обличчя.
Уже біля машини я сказала Миколі Григоровичу:
— Вона не все знала.
— Марино, ми поки не можемо цього стверджувати.
— Розумію, але ви бачили, як вона відсмикнулася від нього…
