Потім сталося те, що, ймовірно, мало статися. Марина зрозуміла, що вагітна. Спершу вона не повірила собі: списувала слабкість на втому, ранкову нудоту — на нерви, запаморочення — на недосип і безконечне внутрішнє напруження. Але тіло змінювалося, і за два місяці заперечувати очевидне стало неможливо. У ній ріс дитина.
Ця звістка не принесла радості. Вона лягла на неї як новий вирок. Дитина була не плодом любові, не світлом у темряві, а живим доказом її падіння, печаткою Сердюка на її тілі й долі. Першою думкою було позбутися. У табірній медсанчастині працювала стара лікарка-ув’язнена, і жінки пошепки казали, що за пайок або шматок мила вона наважується на такі операції. Але Марина бачила тих, хто повертався після підпільних втручань: сірих, із погаслими очима, напівживих. Бачила й тих, хто вже не вставав через зараження крові. Вона не змогла. Щось давнє, тваринне, сильніше за розум, повстало в ній проти цього кроку.
Вона довго приховувала вагітність, ховала змінену ходу, вільніше запахувала сукню, мовчала, коли вранці її нудило так, що темніло в очах. Але Сердюк завжди вмів спостерігати. Одного вечора він зупинився перед нею й сказав без питальної інтонації:
— Ти вагітна.
Марина мовчки кивнула. Вона чекала люті, бридливості, наказу негайно прибрати «неприємність». Але він відреагував інакше. Підійшов, поклав долоню їй на живіт — холодно, владно, як кладуть руку на річ, що належить тобі й раптом виявилася здатною принести користь. На його обличчі майнуло задоволення господаря.
— Мій, — промовив він.
І Марина зрозуміла, що колишня пастка змінилася новою, ще тіснішою. Якщо раніше вона була для нього зручною річчю, то тепер стала посудиною для його дитини. Турбота, якою він оточив її після цього, не була милосердям. Їй приносили молоко, яйця, іноді навіть фрукти, доставлені для начальства спеціальним літаком. Її звільнили від роботи в конторі, веліли більше лежати, гуляти на повітрі, берегтися. Збоку це могло скидатися на увагу майбутнього батька. Для Марини це було ще однією демонстрацією влади. Сердюк ніби нагадував: навіть її тіло, навіть життя всередині нього належить не їй.
Пологи виявилися тяжкими. Вони відбувалися в табірному пологовому відділенні — холодному бараці при лікарні, де на залізних ліжках стогнали такі самі ув’язнені жінки. Для Марини зробили виняток: за наказом Сердюка їй виділили окрему палату й приставили найкращого лікаря. Він хотів, щоб дитина народилася живою і міцною.
Вона народила хлопчика. Коли крихітний, кричущий клубочок поклали їй на груди, в ній ніби тріснув лід. Ненависть до Сердюка, сором, відраза, пам’ять про те, якою ціною ця дитина з’явилася, — усе відступило на крок. Перед нею був її син. Єдина рідна істота в цьому білому пеклі. Любов піднялася в ній такою хвилею, що стало важко дихати. Вона назвала його Павлом — на честь свого батька.
Щастя тривало три дні. Потім дитину забрали. Його віднесли до будинку немовляти, в особливий барак, де тримали дітей ув’язнених до трьох років. Такий був порядок ГУЛАГу. Матерям дозволяли приходити лише годувати — двічі на день, вранці й увечері, під конвоєм, на короткий час. Ці дороги до будинку немовляти стали для Марини щоденним випробуванням. Вона бачила ряди маленьких ліжечок, голодних дітей, що плакали, змучених няньок-ув’язнених, які фізично не встигали бути поруч із кожним. Бачила, як її Паша тягнеться до неї тоненькими ручками. І за пів години мусила віддати його чужим рукам і піти.
Сердюк швидко зрозумів, що дитина стала найнадійнішим способом тримати її. Тепер йому майже не потрібні були погрози. Вистачало випадкової фрази, сказаної ніби між іншим: «Павло сьогодні блідий. Мабуть, у будинку немовляти протяги. Доведеться подумати про переведення». І Марина холонула вся. Вона погоджувалася на будь-які його примхи, терпіла будь-яке приниження, аби тільки сина не чіпали, аби тільки їй дозволяли бачити його вранці й увечері.
Любов, яка мала б рятувати, стала її найтяжчим ланцюгом. Вона жила від годування до годування. Ці короткі зустрічі були єдиними острівцями сенсу. Вона співала Паші тихі колискові, розповідала казки, які пам’ятала з дитинства, намагалася за пів години вкласти в нього всю ніжність, яку тільки могла втримати змучена душа. Але над кожним таким побаченням уже висів строк: коли хлопчикові виповниться три роки, його відправлять до дитячого будинку далеко, за тисячі кілометрів. Можливо, назавжди. Ця думка була страшнішою за смерть. Марина боялася кожного дня, бо кожен день наближав розлуку…
