Паші було майже два роки. Для Марини ці роки промайнули як один довгий, болісний сон, який двічі на день переривався короткими хвилинами щастя. Хлопчик уже впізнавав її, тягнув ручки, сміявся особливим, захлинаним сміхом і вимовляв головне слово — «мама». Щоразу, йдучи з будинку немовляти, вона ніби залишала там живу частину себе. Зворотний відлік давно почався, до фатального дня лишався всього рік.
На початку зими 1940 року звичний страх змінився іншим, іще глухішим. Усе почалося з того, що Сердюк не прийшов увечері додому. Це було не схоже на нього. Його дні підпорядковувалися жорсткому порядку, і будь-яке відхилення від цього порядку відчувалося майже як тріщина в кризі. Марина чекала до півночі, потім до ранку. Вона боялася не за нього. Вона боялася за сина і за себе. Її потворний, хиткий світ тримався на владі однієї людини. Якщо ця опора впаде, усе впаде разом із нею.
Уранці табір був іншим. Над територією стояла незвична напружена тиша. На вежах додали охорони, доріжками ходили незнайомі військові з синіми петлицями НКВС. Жінки в бараках перемовлялися майже беззвучно, але шепіт розлітався швидше за крик:
— Сердюка взяли. Просто в кабінеті. Із Москви приїхали.
Для багатьох ув’язнених ця звістка стала похмурим торжеством. Людина, яка роками розпоряджалася чужим болем і смертю, сама опинилася в пащі тієї ж машини, якій служила. Але для Марини його арешт був катастрофою. За годину до її кімнати увійшли двоє. Вони не пояснювали, не сперечалися, не підвищували голосу. Просто стояли й дивилися, як вона збирає свої жалюгідні речі: чисту сукню, білизну, кілька книжок. Усе, що лишилося від колишнього «привілейованого» життя. Потім її відвели назад до того барака, звідки вона колись вийшла до Сердюка.
Повернення виявилося страшнішим за перше падіння. Жінки дивилися на неї інакше. У їхніх очах майже не лишилося колишньої заздрості. Була холодна, втомлена жалість, змішана зі зневагою. Одна з кримінальниць прошипіла їй услід:
— Догралася, хазяйська.
Ніхто не заступився. Марина знову стала однією з них, тільки тепер без ілюзій і без захисту. Але найстрашніший удар чекав попереду. Коли підійшов час вечірнього годування, вона за звичкою пішла до проходу, що вів до будинку немовляти. Конвоїр перегородив дорогу.
— Не дозволено.
— Як це не дозволено? — Марина навіть не відразу збагнула сенс. — У мене там дитина. Я мати. Я повинна годувати його.
— Наказ нового начальника. Відвідувань немає. Сиди в бараці.
— Він маленький! — голос зірвався на крик. — Йому потрібна я!
Конвоїр усміхнувся криво:
— У нього тепер мати інша. Держава. А ти ворог народу, і твій виродок такий самий. Забирайся, поки в карцер не відправив.
У цю мить Марина зрозуміла: сина в неї відібрали не за рік, як вона боялася, а вже тепер. Всесвіт, який тримався на двох коротких зустрічах на день, зник. Новий начальник, молодий капітан держбезпеки, присланий із Москви наводити лад, скасував усі колишні послаблення. Для нього ув’язнені не відрізнялися одне від одного. Вони були ворогами. А діти ворогів — майбутніми ворогами.
Марина перестала їсти й спати. Вона сиділа на нарах, дивилася в одну точку й повторювала ім’я сина, аж поки воно не ставало єдиним звуком у голові. Паша. Паша. Уночі, доведена до відчаю, вона здійснила божевільну спробу: вибралася з барака й у темряві почала пробиратися до будинку немовляти. Вона не збиралася тікати. Не хотіла нічого неможливого. Лише побачити його у вікно, переконатися, що він живий, що дихає, що ще існує в цьому світі. До мети лишалося кілька метрів, коли спрацювала сигналізація…
