Її схопили майже біля самого барака немовлят. Били на снігу, тягли по насту, потім кинули до кабінету нового начальника. Він дивився на неї з крижаним, бридливим спокоєм, як на бруд, який занесли на чоботях.
— Старі звички не забуваються? — сказав він. — Вирішила, що тобі тут, як і раніше, все можна? Зараз поясню, що можна.
Він не відправив її одразу до карцеру. Він обрав покарання точніше й страшніше. На її очах узяв ручку й підписав папір, що лежав на столі. Писав повільно, ніби хотів, щоб кожна секунда в’їлася в неї назавжди.
— Ув’язнена Яценко, — промовив він із холодною втіхою, — з огляду на систематичне порушення табірного режиму і для припинення шкідливого впливу на малолітнього ваш син, Яценко Павло, сьогодні етапується до спеціального дитячого будинку для дітей ворогів народу в місті Магадані. Листування і побачення не дозволяються. Більше ви його не побачите.
Марина не закричала. У ній ніби обірвався останній внутрішній звук. Усе, заради чого вона терпіла, погоджувалася, мовчала, жила, — зникло одним розчерком пера. Угода з дияволом не врятувала дитину. Вона лише привела її до найстрашнішої втрати. Її кинули до штрафного ізолятора — кам’яного мішка без світла й тепла. Але холод, голод і біль уже не доходили до неї. Вона лежала на крижаній підлозі й дивилася в темряву, де лишалося тільки обличчя сина, яке пам’ять іще тримала, а життя вже відбирало.
В ізоляторі Марина не померла. Людське тіло іноді має майже непристойну стійкість, ніби не знає, що душа вже відмовилася продовжувати. За десять діб її вивели назовні. Це була не колишня Марина. Не жінка, не мати, не вчителька. Тінь. Оболонка. Автомат, який чує наказ і виконує його.
Її відправили на найтяжчі роботи — на лісоповал. Вона брала сокиру, йшла в тайгу, рубала мерзлі дерева, виконувала норму, їла баланду, поверталася на нари й провалювалася в сон без сновидінь. Вона більше не плакала. Не розмовляла. Не сперечалася. Жінки спершу цуралися її, потім звикли. Казали, що горе пошкодило їй розум. Можливо, так і було. Щоб тіло й далі жило, її свідомість вимкнула все людське, залишивши тільки голі інстинкти.
Так минули роки. Вони злилися в одну безкінечну пору — зиму. Зиму довкола і зиму всередині. Десь далеко почалася війна, гриміли битви під Москвою і Сталінградом, гинули мільйони, змінювалися карти й зведення. До Колими ці новини доходили рідким, спотвореним відлунням. Тут ішла своя війна — щоденна, мовчазна, без фронтових газет і фанфар. Війна за зайвий шматок хліба, за місце біля стіни, за подих до ранку.
Узимку 1944 року Марина захворіла на запалення легень. У таборі така хвороба часто означала пряму дорогу до смерті. Вона лежала в бараці, металася в гарячці й майже раділа думці, що все скоро скінчиться. Але її врятували. Стара лікарка з лазарету, ув’язнена, колишня професорка медицини, чомусь вирішила витягти саме її.
— Цю не можна кидати, — сказала вона санітаркам.
Марину перенесли до лазарету, поїли гіркими відварами з тайгових трав, кололи останні ампули трофейного пеніциліну. Коли гарячка відступила, лікарка сіла поруч із її ліжком і довго мовчала, розглядаючи її змарніле обличчя.
— Ти заради чого живеш, дівчинко?
Марина не відповіла. Вона й сама не знала. Лікарка, ніби почувши це мовчання, провадила далі:
— Заради помсти? Пусте. Їх ця ж система пережує раніше, ніж ти встигнеш дістатися. Про Сердюка кажуть, що він іще в сорок першому згнив в іншому таборі. Заради справедливості? Її тут не шукай.
Марина подивилася на неї порожніми очима.
— Тоді заради чого?
Лікарка нахилилася ближче, і голос її став майже шепотом:
— Щоб розповісти. Розумієш? Вони хочуть не тільки вбити нас. Вони хочуть, щоб нас ніби ніколи не було. Щоб ніхто не дізнався, що тут відбувалося. Виживи, Марино. Виживи й розкажи. Про себе, про сина, про всіх нас. Хай твоя пам’ять стане їм вироком.
Ці слова вдарили в неї, як електричний розряд. Уперше за довгі роки в темряві з’явилося не тепло й не надія, а мета — холодна, ясна, як колимський лід. Вижити. Дожити. Стати свідком. Усе, що в неї відібрали, вже не можна було повернути, але пам’ять лишалася при ній. Її біль, її історія, обличчя сина, імена жінок, крики, шепоти, дати, запахи, сніг — це було єдине, що система не змогла конфіскувати. І вона мусила пронести це крізь усе, що ще лишалося попереду…
