Її життя змінилося так різко, що перші дні здавалися не порятунком, а болісним сном. Із задушливого, промерзлого барака її перевели до маленької кімнати при штабі — тісної, але чистої і, головне, теплої. У неї з’явилося справжнє ліжко з матрацом і ковдрою. Замість рваної ватянки їй видали грубу вовняну сукню, майже нову, без вошей і засмальцьованих рукавів. Але найдужче діяла їжа. Водянисту баланду з гнилої капусти змінили суп із м’ясом, каша з маслом, білий хліб. Іноді Сердюк приносив їй зі своїх запасів банку консервів, плитку шоколаду, яблуко. Для людини, яка місяцями стояла на краю голодної смерті, це було не ласощами, а поверненням тіла з небуття.
Удень вона працювала в конторі. Сиділа за старенькою машинкою Underwood, слухала сухий стукіт клавіш і передруковувала нескінченні зведення, накази, рапорти, таблиці. Сердюк у робочі години майже не звертав на неї уваги. Давав завдання, перевіряв аркуші, іноді кидав короткі зауваження, ніби вона була звичайною службовицею, а не ув’язненою, чиє життя цілком залежало від його настрою.
Увечері все змінювалося. Після вечері він викликав її до себе в дім за межами зони. Там існував інший табір — без крику конвою, без барачного смороду, без крижаного вітру в шпаринах. Килими глушили кроки, у шафах стояли книжки до самої стелі, на патефоні лежали платівки Шаляпіна. Сердюк змушував Марину перевдягатися в шовковий халат, який, вочевидь, колись належав його дружині. Вона сідала в крісло біля каміна, тримала в руках келих вина й читала вголос Пушкіна, Лермонтова, Толстого — тих самих авторів, про яких розповідала дітям у колишньому, тепер майже неправдоподібному житті.
Вона читала, а він сидів навпроти, курив люльку й дивився. Довго, важко, не відводячи очей. У його погляді не було простої пристрасті. Там змішувалися захоплення, зневага, власницька втіха і дивна самотність, якої Марина не хотіла помічати, бо жалість до нього здалася б їй зрадою самої себе. Коли годинник бив одинадцяту, він зазвичай казав: «На сьогодні досить. Час». І вона вставала, бо могла ненавидіти, мовчати, кам’яніти всередині, але не могла відмовитися.
Те, що відбувалося потім, не супроводжувалося грубістю в прямому сенсі. Сердюк не кричав, не бив, не влаштовував сцен. Він просто користувався нею як тим, що належить йому за посадою і силою. Без ніжності, без лагідного слова, майже без виразу на обличчі. Для нього це було такою самою потребою, як вечеря, сон чи люлька після роботи. Для Марини — катуванням, від якого не лишалося синців на шкірі, але щоразу меншало її самої.
Уранці вона прокидалася в чужому ліжку з відчуттям липкого внутрішнього бруду, одягалася, йшла до контори й намагалася не думати. Перетворювала себе на механізм: вставити аркуш, натиснути клавіші, перекласти папір, поставити копію. Уночі, коли лишалася сама у своїй кімнатці, дивилася в промерзле вікно на зорі й плакала беззвучно. Вона ненавиділа Сердюка. І ще дужче ненавиділа себе — за згоду, за хліб, який їла, за тепло, в якому спала, за халат, який носила, за те, що вибрала життя ціною приниження.
Жінки з барака бачили її на території й відверталися. У їхніх поглядах Марина читала все водночас: зневагу, злість, заздрість, огиду. Для них вона стала хазяйською підстилкою, зрадницею, тією, хто купила собі м’яке ліжко чужою бідою. Вони не знали, як вона щоночі помирає в цьому теплі. Але іноді в натовпі траплялися інші очі — не злі, а благальні, налякані до порожнечі.
Одного разу до неї наблизилася зовсім молода дівчина з колишнього барака. Майже дитина. Вона озирнулася, притисла руки до грудей і прошепотіла:
— Марино Павлівно, попросіть за мене майора. Я більше не витримаю. Я згодна на що завгодно. Аби тільки в тепло.
Марина подивилася на її почорнілі від обмороження пальці, на сіре виснажене обличчя, на губи, що тремтіли чи то від холоду, чи то від сорому. І раптом побачила в ній себе — такою, якою сама стала б за місяць лісоповалу, якби тоді в кабінеті сказала остаточне «ні». Її вибір був жахливий, але це був вибір на користь життя. Від цієї думки не ставало легше. Лише ясніше.
Відтоді Марина почала робити те, за що зневажала себе ще дужче і без чого вже не могла існувати. Вона допомагала. Її становище давало крихітні можливості: винести зайвий шматок хліба, випросити старі валянки, домогтися переведення хворої жінки на легшу роботу, передати ковдру тій, хто не пережив би наступної ночі. Вона робила це таємно. Якби Сердюк зрозумів, він не простив би їй власної волі. Але для Марини це стало чимось на кшталт покути — спробою віддати хоч малу частку того боргу, який вона відчувала перед усіма, хто лишився в пеклі.
Так вона жила довгі місяці. У теплій кімнаті, за машинкою Underwood, у домі з книжками й патефоном, серед шепоту, ненависті, благань і власного сорому. Золота клітка не переставала бути кліткою лише тому, що в ній було тепло…
