— Освічена, вродлива, ще й з характером, — сказав він, коли вона відклала недоїдений шматок, не в силі проковтнути наступний. — І що ж вам тепер, ліс валити? Сокирою махати на сорокаградусному морозі? Не думаю, що такі руки для цього створені.
Він зробив паузу, даючи словам осісти в ній, як отрута. Марина дивилася на свої пальці — тонкі, обвітрені, з потрісканою шкірою. Ці руки ще недавно тримали книжки, писали крейдою на дошці, поправляли учнівські зошити. Тепер вони були частиною табірного інвентарю.
— Мені потрібна грамотна людина в контору, — провадив Сердюк. — Друкарка, секретарка. Розбирати папери, друкувати накази, впорядковувати звіти. Робота в теплі. Пайок інший. Умови теж. Окрема кімнатка при штабі. Як вам така пропозиція?
Марина мовчала. Вона прекрасно чула не лише слова, а й те, що стояло за ними. Окрема кімнатка при штабі — увесь барак знав, що це означає. Її губи пересохли, але вона все ж запитала:
— Чому я?
Сердюк відповів одразу, не кліпнувши:
— Бо я ціную освічених людей. І тому, що мені неприємно дивитися, як жінка з вашим обличчям і вашим минулим гниє на загальних роботах. Вважайте це моєю примхою. Іноді хочеться бачити поруч не лише кримінальників, конвой і начальницьких бовдурів. Культурна людина в домі не завадить. Увечері читатимете мені вголос. Тих самих класиків, яких ви так любите.
У його голосі прозвучала така тонка, вивірена насмішка, що Марину занудило дужче, ніж від голоду. Він не просто пропонував угоду. Він торкався брудними пальцями її колишнього життя, її професії, тих віршів і книжок, за які вона колись трималася, як за повітря. Вона підвела очі. Страх у них на мить поступився місцем холодній, дзвінкій ненависті.
— Я не згодна.
Сердюк навіть не здивувався. Він лише ледь усміхнувся, ніби почув заздалегідь очікувану репліку.
— Горда. Це мені подобається. Але гордість, Марино Павлівно, — розкіш. А розкіш у таборі належить не всім.
Він підвівся, підійшов до вікна й якийсь час дивився на білу, мертву територію за склом.
— Вибір залишається за вами. Я нікого силоміць не тягну. Повернетеся в барак — матимете свої нари, баланду, ліс, норму. За тиждень морозу й голоду прийдете самі. Тільки тоді розмова буде іншою. А можете лишитися зараз. У теплі. Під дахом. Без сокири й обморожених пальців. Подумайте спокійно. Я не кваплю.
Він вийшов, залишивши її саму. Саму — з каміном, запахом їжі, порцеляновою чашкою і вибором, із якого не можна було вийти чистою. Марина сиділа нерухомо й дивилася на вогонь. У голові билася проста, страшна думка: він має рацію. За тиждень вона справді приповзе. Не горда, не сповнена ненависті, не така, що опирається, а зламана, готова погодитися на все заради зайвого дня життя. Тоді, може, краще зараз, поки в ній ще лишилося щось схоже на волю?
Вона не знала, скільки минуло часу. Година. Дві. У цьому кабінеті час плинув інакше, ніж у бараці. Коли двері знову відчинилися й Сердюк з’явився на порозі, він не сказав ні слова. Лише подивився. Марина опустила очі й майже беззвучно промовила:
— Згодна.
У цю мить Марина Павлівна Яценко, учителька літератури з московської школи №17, померла. На її місці лишилася ув’язнена К-217 — жінка, яку табір записав до невидимого списку похідно-польових дружин начальства…
