Ірина помітила, що дівчинці гіршає після чаю з бабусею, але батько не повірив її поясненням

Прозора, мов папір, у перші дні вона майже не розмовляла. Тримала мою руку й щогодини знову перевіряла:

— Ти не підеш?

— Ні.

Медичне пояснення було одне: речовина виводиться повільно, виснаженому організму потрібні час, харчування, вітаміни й спостереження.

— До Нового року чудес не чекайте, — попередила мене завідувачка.

Я їх і не чекала. Але на дев’ятий день Софія сама захотіла яблуко. З’їла половину й заснула, а я залишилася сидіти поруч. Дивилася на недогризок, що лежав на тумбочці, немов більшої нагороди мені ніколи в житті не діставалося.

Удома спочатку майже весь час ішов на сон — по чотирнадцять годин. Пізніше Софія почала сидіти в ліжку. У січні я помітила, що сірий відтінок з її щік зник, а в лютому вона пройшла весь коридор, жодного разу не зупинившись.

Я не плескала в долоні, щоб не збентежити її.

— Дивися, а кухня тепер ближче, — сказала я.

Софія розсміялася — вперше за пів року. Сміялася по-дитячому, з мого дурного жарту. Я пішла вмиватися до ванної.

У березні сніг зійшов. Одного ранку Софія з’явилася до мене в пальті поверх піжами.

— Ірино, ходімо погуляємо. Я хочу перевірити, гойдалка ще там?

До гойдалки дісталися не поспішаючи, двічі зупиняючись перепочити. Вона була на місці. Софія сіла, взялася за ланцюги й дивилася на мокрий сад — гойдатися поки що не стала. Зате через місяць уже розгойдувалася сама, хоч і невисоко.