Ірина помітила, що дівчинці гіршає після чаю з бабусею, але батько не повірив її поясненням

Я ще не відповіла, коли двері прочинилися. На порозі стояла боса Софія із зайцем. Що вона слухала за дверима, було зрозуміло, і приховувати цього дівчинка не намагалася.

— Ірино, ти не підеш? Ти ж обіцяла, ще в лікарні. Я сорок разів питала, і ти сорок разів казала: «Ні».

Вона щосили стримувалася, щоб не заплакати. Підборіддя тремтіло, а заєць був так міцно притиснутий до грудей, що над руками стирчало його єдине вухо.

— Не піду. Сорок перший раз відповідаю: ні.

Софія підійшла й усім тілом притулилася до мене. Обіймати не стала — так притуляються до стіни, коли вже немає сил стояти. Мені здалося, що Максим Федорович таки заплакав. Він вийшов із кабінету, не давши нам цього побачити.

Зараз 2014 рік. Софії сім років. У вересні вона пішла до звичайної школи — не до приватної, так вирішив її батько. Математику любить, фізкультуру не надто шанує: там треба бігати, а їй хочеться поговорити.

За столом вона їсть усе, що їй кладуть, і спокійно просить ще, ні на кого не озираючись. Зайця більше не ховає, він лежить на подушці. Варя залишилася з нами. У будинку тихо, тільки тепер ця тиша не від того, що страшно пошуміти. Ніхто не кричить.

Федір Антонович знову буває тут, раз на кілька місяців. Посидить із сином у кабінеті й їде. Із Софією вітається, іноді привозить дорогий і безглуздий подарунок. Вона чемно дякує, потім передає подарунок мені, щоб я прибрала його на зберігання.

Учора ввечері Софія вмостилася із зошитом на моєму ліжку. Розповідала про однокласницю, у якої є кішка: та сказала, що таких гарних кучерів, як у Софії, більше ні в кого в школі немає. Обличчя в неї було серйозне, наче вона звітувала про важливі переговори.

Потім вона показала малюнок: сад, гойдалка, крихітна постать, що злітає вгору.

— Це я. Бачила, як високо я тепер гойдаюся?

— Бачила.

Зошит було відкладено. Софія вмостилася в мене під рукою і, позіхаючи, сказала:

— Ірино, ти знаєш, що я тебе найбільше люблю після тата? Ні, разом із татом. Однаково.

— Знаю.

За хвилину вона вже спала. Я дивилася на її темні вії, знову округлі щоки, на пальці, що стискали уві сні мою кофту. Згадувалися вітальня і пляшечка, моя тремтяча рука біля чашок, кайданки. Холод в ізоляторі. Пісня жінки за стіною. Софія на лікарняному ліжку — усі її сіренькі сімнадцять кілограмів.

Ніщо з цього не вигадане, усе було. А зараз біля мене дихає жива дитина. У неї в планах кішка, у саду гойдалка, поруч батько, який спалив листа, так його й не прочитавши.