Про пів року хімії докладно розповідати не буду, це однаково в усіх. Скажу тільки про те, чого вона мене навчила. Після другого циклу в мене випало волосся, і Оля того ж вечора поголилася наголо, не спитавши.
Вийшла з ванної й сказала: «Ну що, красунчику?» Я хотів сказати, що не треба було. Не сказав.
Ось увесь мій прогрес за п’ятдесят років. Промовчав замість не треба. Після третього я перестав сам виходити з ванної, рівно як і обіцяв Шевченко.
І мене звідти виводив мій син. Двадцять сім років, тисячі кілометрів півночі, кинутий контракт і неустойка, яку він виплатив сам і не сказав мені, скільки. Він підставляв мені плече, а я на нього спирався.
Найважчими були не нудота й не слабкість. Найважчим у перші рази було дозволити йому це. Я тримався за раковину, щоб він не підходив.
Він підходив і казав: «Тату, ну можеш ти один раз у житті просто взяти й спертися?» У січні, коли я лежав і міг тільки дивитися в стелю, до мене прийшов Богдан. Він привіз плов.
Він поставив каструлю й сів поруч на стілець, і ми сорок хвилин мовчали, бо я не міг говорити. А потім він сказав: «Миколо Павловичу, ви мене взяли, коли мені відмовили в чотирьох місцях, бо ім’я не те. Шестеро дітей. Ви не пам’ятаєте, а я пам’ятаю щодня». Я не пам’ятаю. Чесно.
Я не пам’ятав того випадку взагалі. Виявилося, я тридцять років роздавав речі, яких сам не помічав, а в людей вони лежали й накопичувалися. І все це повернулося до мене каструлею плову.
У лютому, коли мені стало трохи легше між циклами, я попросив Богдана відвезти мене в те село. Він не спитав, навіщо. Дорога туди — вісімнадцять кілометрів, із них шість ґрунтівкою, і цю ґрунтівку я тридцять років вимагав відсипати й не домігся.
Ми приїхали вдень. Раїса Григорівна відчинила двері, побачила мене й заплакала. А я стояв на її ґанку в шапці, під якою нічого не було.
Вона посадила мене, поставила чай і дістала ті самі чашки в горошок, що були в моєї матері. Ми просиділи години зо дві. Вона розповіла, як двадцять вісім років їздить моїм автобусом.
Як у дві тисячі четвертому її забрали з нападом, і водій Юра Коваленко довіз її до міста за сорок хвилин замість години й отримав від мене догану із занесенням за порушення графіка. І сказала: «А ви йому потім премію виписали, він мені сам казав». Я не пам’ятав і цього.
Усе моє життя склалося з учинків, які я забував за тиждень, а люди носили їх по двадцять років. Потім вона спитала: «Вас лікують-то добре?» Я сказав: «Добре». Вона сказала: «Ну й правильно, що погодилися».
Вона додала: «А то ж як: людина не хоче нікого обтяжувати, а потім її ховають, і пів села їде, і всі обтяжуються разом, тільки вже без пуття…»
