Сімдесят вісім років, дев’ять людей у селі, чотири вулики. Вона сформулювала за дві секунди те, до чого я в темній ремзоні добирався три години.
Є ще одна річ, про яку я довго не наважувався розповідати, але без неї картина неповна, бо це єдиний момент за весь той рік, коли я по-справжньому злякався. Це було в березні, між четвертим і п’ятим циклами. Мені стало краще, аналізи пішли вгору, і я вирішив, що вже можу, і в четвер уранці поїхав у парк сам, за кермом, нікого не попередивши.
Доїхав нормально. Обійшов ремзону, поговорив із Ромкою, подивився путівки, усе як завжди. А потім я вийшов у двір до автобусів і раптом зрозумів, що не пам’ятаю, де поставив машину.
Я стояв посеред власного двору, який знаю тридцять років, і не міг збагнути, з якого боку заїжджав. Це тривало секунд сорок, потім відпустило. Але за ці сорок секунд я встиг прожити все.
Я встиг подумати, що от воно пішло в голову, і тепер почнеться те, чого я боявся більше за саму хворобу. Я стану людиною, за якою треба наглядати. І я нікому не сказав, ні Олі, ні Максимові.
Доїхав до дому правою смугою, ліг і пролежав до вечора. І тільки через три дні вночі я розбудив Олю й розповів. Вона вислухала, увімкнула світло, сходила на кухню, принесла води й сказала: «Колю, дякую, що сказав».
Не «Чому ти мовчав три дні?», не «Ти з глузду з’їхав?». «Дякую, що сказав». Уранці ми поїхали до Шевченка, і він пояснив, що таке буває, що це від препаратів і від анемії, і що якщо повториться, треба дзвонити одразу.
Нічого страшного не виявилося. Більше не повторювалося. Але я запам’ятав не діагноз, я запам’ятав ці три дні.
Три дні. Мені вже все пояснили, мене вже витягли з ями. Навколо мене вже кілька місяців ходили люди, які заради мене кинули роботу.
І я все одно, впіймавши перший же новий страх, так само автоматично, як дихав, сховав його й просидів із ним три доби сам. Ось із якої глибини це доводиться витягати. Жодна розмова в передпокої нічого не перевертає.
Людина не змінюється від того, що зрозуміла. Людина змінюється від того, що раз за разом, через силу, робить навпаки. І перші сто разів це виходить погано й лише на третій день.
Я зараз, за рік потому, все ще ловлю себе на цьому: «Не треба, я сам» — рази три на тиждень. Різниця тільки в тому, що тепер я це чую. А в середині квітня, після п’ятого циклу, сталося те, чого я не планував і про що мене попереджали, а я не слухав, бо попереджали про все підряд.
Уночі, десь о другій, я прокинувся від того, що мені холодно. Не прохолодно, а саме холодно до кісток. І мене трусило так, що цокотіли зуби.
А ковдра була гаряча. Оля увімкнула світло, подивилася на мене й пішла по термометр. І я встиг сказати їй своє звичне, я його навіть у такому стані вимовив.
«Олю, не метушися, я полежу». Тридцять дев’ять і шість. Далі я пам’ятаю уривками.
Вона набирала номер і водночас натягала на мене шкарпетки. У цьому ж передпокої загорілося світло, зі своєї кімнати вийшов Максим і став одягатися просто в коридорі. Пам’ятаю дуже спокійний голос диспетчера і як Оля каже диспетчеру: «Він онкохворий, п’ятий цикл, нейтропенія». І я подумав крізь озноб, що вона навіть це слово вивчила. А я їй його ніколи не називав.
Швидка приїхала за дев’ятнадцять хвилин. Далі приймальне відділення, каталка, і от тут сталося головне, заради чого я взагалі це розповідаю. Мене переклали з каталки на ліжко.
Мене, шістдесят один рік, сорок один автобус, вісімдесят шість людей у штаті. Мене переклали. Взяли за простирадло з чотирьох кутів.
Санітар, медсестра, Максим і якийсь незнайомий чоловік із сусідньої палати, який встав і підійшов сам. І на рахунок «три» перенесли, як переносять мішок. І я в ту мить не міг ні заперечити, ні допомогти, ні навіть нормально тримати голову.
Усе, чого я боявся п’ятдесят років, сталося зі мною за чотири секунди. При чужих людях, у чужій сорочці. І я не відчув нічого. Зовсім нічого. Ні сорому, ні приниження, ні того погляду згори, якого я чекав пів століття. Я відчув тільки, що мені стало зручніше лежати.
Виявилося, що весь мій жах був уявний. П’ятдесят років я будував життя навколо того, чого в реальності не існує. Фебрильна нейтропенія, сказали вранці.
Інфекція на нульовому імунітеті. Четверо діб антибіотиків, ізоляція, маска на всіх, хто заходить. Шевченко прийшов на другий день і сказав: «Миколо Павловичу, ви зараз лежите тут саме тому, що хтось у вашому домі не розгубився вночі. Якби ви полежали до ранку, як збиралися, ми б із вами зараз не розмовляли». Максим усі четверо діб спав у коридорі на трьох стільцях. Його виганяли, він повертався.
Оля приїздила вранці й увечері й не сказала жодного слова докору про «полежу». А на четвертий вечір, коли температура впала і стало ясно, що обійшлося, вона вийшла зі мною в коридор, сіла поруч на підвіконня, і ми мовчали хвилин десять. І потім вона сказала одну фразу, єдину за всі четверо діб.
Вона сказала: «Колю, ти бачиш: ніхто не пішов. І все, більше нічого». Ми посиділи ще трохи й пішли назад у палату. Після лікарні, уже наприкінці квітня, настала та точка, про яку лікарі говорять обтічно, а на ділі це просто дно…
