Я тоді тиждень лежав і не хотів нічого, взагалі нічого. І, якщо зовсім чесно, три дні всерйоз думав, що дарма погодився, що краще було б вчинити по-моєму. І на четвертий день до мене в кімнату зайшов Максим із ноутбуком, сів на край ліжка й сказав: «Тату, у нас проблема з розкладом одного з далеких маршрутів, я не розумію, що робити».
Я сказав: «Максе, відчепися». Він сказав: «Не відчеплюся. Я справді не розумію. Дивися». І розгорнув екран. І я хвилин сорок пояснював йому, лежачи, пошепки, чому не можна ставити два рейси підряд о 7-й і о 7.20, і чому бабці поїдуть саме на 7.20. І що річ не в цифрах, а в тому, що поліклініка відчиняється о 8-й, а чергу починають займати без чверті восьма.
Він записував. Він ставив запитання. Він пішов за годину, а я лежав, і вперше за тиждень почувався людиною.
А за два тижні, уже в травні, він мені зізнався, що ніякої проблеми з тим маршрутом не було. Він її вигадав. Він сидів уночі й спеціально вигадував задачу, яку можу розв’язати тільки я, щоб у мене вранці була причина розплющити очі.
27 років. Я в його віці вмів тільки гарувати й віддавати. А він у свої 27 зрозумів те, до чого я дійшов у 61.
Якщо людині не давати бути потрібною, вона лягає обличчям до стіни й перестає боротися. Ремісія. Мені сказали про неї 22 травня, і я того дня нічого не відчув, бо вже розучився радіти одразу, а відчув за тиждень на дачі, коли пололов грядку й раптом зрозумів, що можу нагнутися.
Зараз жовтень, минув рік. Я під наглядом, їжджу на контроль раз на три місяці, і ніхто мені нічого не гарантує. Але я працюю, важу нормально, і вчора сам загнав машину на яму.
Максим нікуди не поїхав. Він працює тут. І він таки зробив мені ту логістику, і вона працює краще за мою, і я йому це сказав уголос.
І він пів дня ходив як несповна розуму…
