Життя без прикрасНаступний тиждень займалися перевіркою. Анастасія Андріївна підняла журнали перепусток: за рік Владислав Олегович одинадцять разів приходив по суботах, хоча виробничих нарад у ті дні не проводили. Були ще два візити після 22:00, кожен за два тижні до конкурсу.
Фінансист, якого привела Анастасія, знайшов у відкритих базах невелику фірму з будівельного консультування. Зареєстрували її на сестру дружини Владислава. За півтора року туди надійшло чотирнадцять платежів від юридичної особи, пов’язаної з «Ветранбудом». Відсотки невеликі, на загальному тлі майже непомітні. Але дати так точно збігалися з конкурсами, що в Степана Костянтиновича заломило потилицю.
— З вашої каси він грошей не брав, — сказала Анастасія. — Він торгував інформацією. Інший злочин, але кримінальна відповідальність за нього теж є.
Затримання відбулося у вівторок о 20:00 на парковці торговельного центру. Усе вийшло буденно й тоскно: чорний позашляховик, чоловік у куртці, коротке рукостискання крізь опущене вікно. Флешка перейшла з долоні в долоню. Поруч тихо з’явилися люди. Анастасія Андріївна заздалегідь викликала поліцію й подбала про оформлення, щоб згодом нічого не розвалилося. Владислав Олегович не намагався втекти. Стояв, дивлячись в асфальт.
Наступного дня їх звели в кабінеті, у присутності юристки, під протокол. Фікус залишався на підвіконні: Степан Костянтинович навмисне не прибрав його.
— Ну? — сказав він.
Владислав підняв голову.
— Що?
— Двадцять вісім років, Владику.
— Двадцять вісім років я половину цієї компанії будував! — Долоня ляснула по підлокітнику. — Половину! А крісло чиє? Підпис чий? Коли у 2014 році вирішували з кредитом, ти мене запитав? Сказав: «Владиславе, я вирішив».
— Ти ж пропонував базу продати — тому я й ухвалив рішення.
— Я вижити пропонував.
— Ми вижили. Як на мене.
Владислав Олегович відвернувся до вікна.
— Усе собі забрав, Степо. Без галасу, ввічливо, по-доброму. Ти це вмієш. Куди не повернися — Степан Костянтинович. А я хто при тобі? Лише партнер? — Він усміхнувся кутиком рота. — Чужого я не чіпав. Узяв те, чого мені за двадцять років недодали.
Ніхто не заговорив. Анастасія Андріївна сиділа нерухомо, Олександр стояв біля дверей зі схрещеними руками. Степан Костянтинович залишився в кріслі й голосу не підвищив.
— Припустімо, ти своє взяв. — На дубовий стіл лягли його долоні; цей стіл купили ще тоді, коли грошей на покупки не було. — Дай відповідь лише на одне, більше не питатиму. Вдалося б тобі все: ми втратили б один конкурс, другий, третій. Контрактів немає, грошей немає. Куди б поділася бригада Якова Яковича? Монтажники? Кошторисники з іпотекою? Катерина Станіславівна, яка одинадцять років тут підлогу миє, онукові допомагає?
Владислав не відповідав.
— Триста дванадцять людей, Владику. Їм ти теж недодав?
Владислав Олегович розтулив рота, але нічого не сказав. Стулив його й опустив погляд на свої великі руки. Старі мозолі не зійшли, хоча лопати він уже двадцять років не брав. Відповіді так і не було.
Заява від компанії дала хід справі. Анастасія Андріївна взялася вести її сама: жодна слідча дія не проходила без неї. Вечорами Степан Костянтинович чув у телефоні її рівний голос:
— Усе нормально. Рухаємося так, як намітили.
Три тижні пішло на підрахунок упущеної вигоди за трьома конкурсами. Для висновку збирали довідки й виписки, проводили експертизу. Коли Клавдія Михайлівна дісталася до підсумкової суми, вона зняла окуляри. Довго терла скельця краєм блузки й мовчала.
— Вдасться стягнути? — запитав Степан Костянтинович.
— Вдасться. Не все, але значну частину повернемо. На частку Владислава в статутному капіталі накладемо забезпечення: продати її він не встигне. Тільки розраховуйте на рік, можливо, на півтора. Тут не кіно, швидко не вийде.
Вони не робили заяв для преси й не давали інтерв’ю, але чутка все одно розійшлася ринком. У галузі, де люди знають одне одного в обличчя, втримати таке в таємниці було неможливо. Через два тижні зателефонував давній знайомий із проєктного інституту.
— Степо, вас що, «Ветранбуд» і справді роками підслуховував?
— Ти звідки дізнався?
— Сам розумієш. Люди кажуть.
Степан Костянтинович усміхнувся: ці два слова він уже чув на шашликах від Леоніда Степановича.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.