Життя без прикрас— На два роки робота, аванс тридцять відсотків. Візьмемося як слід — дірки закриємо, ще й на техніку вистачить.
— Чому ж без конкурсу? — Клавдія Михайлівна поправила окуляри.
— У них НП. Їм зараз не дешевше треба, а швидше й без скандалу.
— Степане Костянтиновичу, я б такій удачі не довіряв. — Микита постукав ручкою по столу. — Підозріло гладко все.
— Я теж не довіряю, тому й перевірятимемо. До підписання нічого назовні не виносити. Про це мовчати і вдома з дружинами, і зі знайомими, і в курилці. Усім зрозуміло?
Кивнули всі. Владислав Олегович своїм звичним важким коротким кивком підтвердив, що зрозумів, і зробив позначку в щоденнику, з яким ходив ще з минулого століття.
Розмови сам на сам Степан Костянтинович почав із Клавдії Михайлівни. У своєму кабінеті вона слухала, сидячи рівно й поклавши руки на стіл. На число сорок вісім і дві десятих відгукнулася негайним розрахунком уголос: треба дивитися умови кредиту, а може, простіше обійтися власними коштами. Степан Костянтинович дивився на її сиву голову, на фотографію матері в рамці. Вісім років вона тягне на собі компанію. Вісім років.
Ганну він зупинив у приймальні й назвав вигадане прізвище партнера з фірми південного регіону.
— Записати?
— Ні, у жодному разі. Запам’ятай.
— Степане Костянтиновичу, я дванадцять років усе в голові тримаю, — усміхнулася вона. — Ви б поцікавилися хоч раз, скільки там накопичилося.
Він теж усміхнувся. І відчув себе останнім покидьком.
Микита отримав свою подробицю в машині дорогою на об’єкт: підписання призначено на 23-тє. У вівторок він усю дорогу сердився й сперечався — до двадцять третього пакет не зібрати, треба переносити на 28-ме. Поки Микита сердито доводив своє, Степан Костянтинович слухав і думав: якщо це ти, я не переживу.
З Владиславом розмова йшла в кабінеті Степана Костянтиновича. Степан Костянтинович увійшов, зачинив двері й, залишившись стояти, заговорив:
— Там ще підрядник буде, ти знаєш? Замовник хоче ділити об’єкт.
— З ким?
— З «Промбудсервісом».
Владислав Олегович важко опустився в крісло біля столу. У свій шістдесят один він за останні роки погладшав, дихав шумно, а сорочки незмінно носив на розмір менші, ніж треба.
— Степо, вони ж нам позаторік бетон зірвали.
— Пам’ятаю.
— Тоді навіщо вони нам?
— Замовник на них наполягає. Або разом працюємо, або нас не буде.
Владислав глянув спідлоба.
— Ти вже погодився?
— Ще думаю.
— Ти завжди спочатку думаєш, — сказав Владислав Олегович, і в голосі здригнулося щось давнє. — А вирішуєш усе одно сам.
Не попрощавшись, він пішов. Степан Костянтинович ще хвилину залишався біля столу. Це була звична фраза. Звичайна. Останні років десять він чув її від Владислава приблизно раз на пів року.
Очікування тривало два дні. У суботу відбулася зустріч будівельників у заміському клубі. Пів сотні людей їли шашлик, нарікали на вартість арматури й старанно вдавали, ніби не вважають одне одного шахраями. Степан Костянтинович таких збіговиськ не любив, але приїхав.
Ініціативу виявив Леонід Степанович: сам підійшов до нього. Засмаглий, під п’ятдесят, у світлому піджаку; навіть руку власник «Ветранбуду» потиснув так, наче робив послугу.
— Степане Костянтиновичу, чув, чув.
— Про що?
— Та весь ринок обговорює. Вам такий шматок дістається — сам до рук проситься. — Він усміхнувся. — Ви тільки з сусідами обережніше. «Промбудсервіс» — собі дорожче. Вони ж уже підводили вас із бетоном.
Усередині в Степана Костянтиновича все стихло й похололо.
— Звідки знаєте?
— Та що ви… Люди кажуть.
— Які саме?
Леонід Степанович засміявся, трохи підняв келих.
— Дорослі ж люди, Степане Костянтиновичу. Ринок у нас тісний. — Уже відходячи, він кинув через плече: — А поділити об’єкт — ви подумайте. Часом половина краща, ніж нічого.
Про другого підрядника знала одна людина. Степан Костянтинович дійшов до машини й хвилин п’ять просидів за кермом, не заводячи двигуна. Потім набрав Олександра.
— Це Владислав.
Після короткого мовчання Олександр запитав:
— Ти впевнений?
— Він повторив те, що я одному Владиславу сказав. Дослівно. Про бетон, про половину об’єкта. Більше я ніде цього вголос не казав.
— Степо, зараз їдь додому. Нікуди дорогою не заїжджай. До нього й не думай.
— Зрозумів.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.