Життя без прикрасНіхто прямо не казав, що за один стіл із ними більше сідати не хочуть: невідомо ж, куди потім потраплять названі цифри. Пояснень, однак, нікому не було потрібно.
Леонід Степанович зателефонував сам. Степан Костянтинович узяв слухавку — і почув голос, з якого наче зійшла вся засмага.
— Степане Костянтиновичу, прошу вас, давайте як чоловіки поговоримо. Я тут ні до чого. Заступник мій сам усе затіяв, без мене. Я з ним розберуся.
— Добре.
— Що саме добре?
— Що розберетеся. Бо інакше доведеться мені розбиратися.
— А ви не могли б людям пару слів сказати? Що до мене особисто у вас претензій немає.
— Ні, не можу. Особистих претензій у мене й справді немає. Зате є заява в поліції. Не плутайте одне з іншим.
Після цього тричі телефонували з місцевого телеканалу, двічі — з галузевого журналу. Пропонували розповісти про те, що сталося, порушити тему промислового шпигунства, виступити експертом. Усім Степан Костянтинович відмовив.
— Але ж це реклама, та ще й безкоштовна, — дивувався Микита. — Степане Костянтиновичу, нас би пів року обговорювали!
— Мене б обговорювали, — виправив він. — А через пів року казали б, що я на чужій біді заробив. Микито, якщо в конкурента пожежа, тримайся якнайдалі. Погрієш руки — потім сам димом пахнутимеш.
Головний контракт вдалося зберегти, хоча такого важкого тижня в Степана Костянтиновича не було років п’ять. Майже всі папери довелося підписувати заново. Замовник насторожився, дізнавшись про кримінальну справу: хай справа й стосувалася колишнього партнера, а не самого підрядника, йому потрібні були підтвердження, що власність залишилася в колишній структурі й зобов’язання зберігаються.
Чотири дні поспіль Степан Костянтинович, Анастасія Андріївна й Клавдія Михайлівна розбирали документи до півночі. На п’ятий день Ганна принесла з дому величезну каструлю борщу. Поставила її в переговорній, просто серед роздруківок на столі.
— Усе, тепер пів години обідаємо. Дванадцять років я мовчала, годі. Буду командувати.
Заперечувати ніхто не став. Папери посунули й їли тут-таки, у переговорній. Олександр Дмитрович, який цими днями почувався в офісі як свій, двічі попросив добавки.
У середу на будівництво приїхав Михайло Микитович. Йому було під сімдесят; після операції на коліні він спирався на ціпок, але об’єктом однаково лазив, відмахуючись від помічників. Біля котловану вони зі Степаном Костянтиновичем затрималися надовго, спостерігаючи за бетонуванням.
— Скажу вам без манівців: мої радили іншого підрядника шукати. У вас, кажуть, усередині таке коїться — навіщо нам зв’язуватися?
— Розумна порада.
— Розумна. — По мерзлій глині застукав ціпок Михайла Микитовича. — Тільки я сорок років будую й усякого надивився. Один таку історію замаже, сховає, а під нею далі все гниє. Ви ж розкрили, вичистили, дійшли до поліції. І мені першому повідомили. Адже ви самі зателефонували, ще до того, як я дізнався від інших. Пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
— Ну от. Підрядника дешевшого за тиждень підберу. А такого, який сам прийде про свою біду доповідати, я двадцять років шукав. — Він примружився, дивлячись на кран. — Годі вам нервувати. Працюйте.
Через місяць Михайло Микитович знову зателефонував — запропонувати другий об’єкт.
— Підемо за прямим договором, без конкурсу. Наші внутрішні процедури це дозволяють. А я надто старий, щоб у лотерею грати.
Усю осінь Степан Костянтинович змінював порядок роботи. До кабінету й переговорної тепер входили із записом у звичайному паперовому журналі, залишаючи підпис. Ключі від кімнат, де обговорювали комерційні справи, видавали під підпис; дублікати перерахували, частину знищили в присутності комісії.
До подання пропозиції великі цифри залишалися в окремому контурі, доступному лише трьом. Конкурсні наради перенесли до архіву, у ту маленьку кімнату, з якої почалося розслідування.
Олександр Дмитрович приніс свій проєкт захисту.
— Степане, ось що я нарахував. У всіх коридорах камери, на входах мікрофони. На комп’ютери програма: видно, хто що набирає. І на корпоративні телефони теж. Двісті з лишком тисяч — і спи спокійно.
Степан Костянтинович дочитав до кінця й відклав папір.
— Ні.
— Тобто як — ні?
— Коридори, вхід — згоден. Ворота, склад, бухгалтерія — теж, там гроші. Але в кабінетах у людей нічого ставити не будемо. І за тим, що вони друкують, стежити я не збираюся.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.