Життя без прикрасПідвівшись зі свого місця, Степан Костянтинович підійшов до вікна. Фікус залишився там, де стояв завжди. Його відмили, керамзит зверху замінили, а прибирати з кабінету Степан Костянтинович так і не став.
— Олександре, послухай мене. Розвішаю вуха по всіх кутках — матиму триста людей, які знають, що кожне слово слухають. Місяць мине — ніхто вже не стане зі мною сперечатися. Через пів року вже одне одному правди не скажуть. Мине рік — і тільки я один не знатиму, що в мене в компанії робиться. Усе важливе почнуть обговорювати на сходах та на парковці. — Він відвернувся від вікна. — Мене обікрав один чоловік, якому я довіряв. Заплатили ми за це дорого. Але якщо тепер я всім іншим перестану вірити, от тоді він остаточно переможе.
Олександр Дмитрович пожував губами.
— Ідеаліст ти, Степане.
— Ніякий не ідеаліст. Замки я змінив, журнал у мене є. Тільки замикати треба двері, не людей. І тебе на перевірки запрошуватиму.
У неділю зателефонувала Олена.
— Тату, що в тебе на роботі сталося — ось про що Варвара питає. Почула, як ми з Артемом розмовляли. Як їй пояснити?
Степан Костянтинович подумав.
— Правду. Але таку, щоб дитині зрозуміло було.
— Наприклад?
— Дідусів друг учинив нечесно. Дідусеві довелося все виправляти. Тепер усе добре.
— А спитає, навіщо друг це зробив?
— Скажи, що давно образився й нікому не розповів. Треба, щоб вона знала: так не можна.
Олена трохи помовчала.
— А ти сам як, тату?
— Нормально.
— Тату…
— Олено, я з ним двадцять вісім років пропрацював. Мені потрібно ще трохи часу.
З Владиславом Олеговичем він зустрівся після цього лише одного разу, випадково, наприкінці листопада. Той приїхав забрати з кабінету особисті речі — усе було оформлено за описом. У машину вирушили дві коробки, знята зі стіни картина й старий креслярський кульман, який Владислав навіщось беріг стільки років.
Біля воріт вони зупинилися приблизно за три метри один від одного. Перший мокрий сніг зникав, ледь торкаючись асфальту.
— Ну? — сказав Владислав Олегович.
— Ну.
— Ти заздалегідь знав, що я про «Промбудсервіс» скажу?
— Ні. Сподівався, що не скажеш.
Владислав кивнув. За ці місяці куртка почала висіти на схудлому Владиславові.
— Степане, а якби я прийшов до тебе тоді, у 2014 році, та сказав прямо: мені прикро… Ти б як?
Питання було чесне, і Степан Костянтинович не став квапитися з відповіддю.
— Не знаю. Може, відмахнувся б. Може, тиждень сварилися б, а потім розібралися. — Він підняв комір. — Але зараз ми б тут із тобою не стояли.
— Так. Не стояли б.
Степан Костянтинович помовчав.
— Ні, Владику. Усе-таки стояли б.
Владислав підняв голову.
— Я всі ці місяці намагався зрозуміти, коли тебе не розгледів, — продовжив Степан Костянтинович. — У якому році. Шукав той день, після якого ти став іншим. — На плечах Степана Костянтиновича сніг уже не танув. — Тільки немає такого дня. Підлість не виникає з нічого. Людина або носить її в собі, або не носить. Може роками тихо лежати, доки відповідний ґрунт не знайдеться.
— Доладно говориш.
— Не в доладності річ. Зрозумій: навіть якби в нас усе було порівну, навіть якби ти сидів у моєму кріслі, зробив би те саме. Знайшовся б інший привід образитися, інші слова, щоб себе виправдати. А скінчилося б тим самим.
Владислав Олегович дивився на нього довго й уважно — мабуть, так він не дивився вже років двадцять.
— Може, й так.
Він сів у машину. Степан Костянтинович ще хвилину постояв під снігом, потім повернувся до будівлі.
Грудневе свято вигадала Ганна. Влаштували його в п’ятницю, й Олена привезла Варвару в новій сукні, з бантом завбільшки з її голову. На третьому поверсі, у коридорі, дівчинку зустріли оплесками. Спершу вона злякалася й сховалася за мамину ногу. Потім збагнула, що плескають їй, виступила вперед і зробила книксен, якого навчилася в садочку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.