Життя без прикрасПід текстом стояла справжня печатка компанії. Клавдія Михайлівна поставила її власноруч, а потім зізналася, що рука в неї тремтіла.
— Дідусю, а пильність — це що?
— Це коли дивишся довкола й помічаєш, — пояснив Степан Костянтинович.
— А, тоді я зрозуміла. Я завжди помічаю.
У переговорній чекав триповерховий торт із шоколадним написом. Нагорі стояв цукровий кінь із помаранчевою гривою: Степан Костянтинович спеціально телефонував кондитерам і цілих десять хвилин розповідав про Мурку.
Головна інженерка з квітів негайно взялася до роботи. На третьому поверсі було дев’ятнадцять підвіконь, і Варвара не пропустила жодного. Присідала біля горщиків, відводила листя, зазирала знизу.
— Тут чисто.
— А тут? — питав хтось зі співробітників.
— Теж чисто. Тільки земля суха. Хто її поливає?
— Я, — червоніючи, озивалася дівчина з відділу.
— Погано поливаєте.
Сміялися всі. Ганна промокала очі хустинкою; Олександр Дмитрович стояв у дверях, тримаючи на серветці шматок торта, і теж сміявся. Катерину Станіславівну, яка вже одинадцять років мила тут підлогу, цього разу посадили за стіл з усіма.
Найдовше Варвара вивчала Ганнин кактус.
— Ось цей підозрілий.
— Чим же?
— Він колючий. Щоб перевіряти не лізли.
Перевірили й кактус.
Нічого підозрілого не знайшли.
Подарунок вибрали заздалегідь і сховали в кабінеті під простирадлом. Коли його зірвали, Варвара спершу завмерла. А потім закричала так, що охоронці озирнулися в коридорі.
Рожевий самокат. На кермі — блискучі стрічки, у колесах під час руху спалахували вогники.
— Це мені?
— Тобі. Ти заробила.
— Коробочкою?
— Коробочкою.
Вона обхопила діда за ноги — вище не діставала — і сховала обличчя біля його кишені.
Надвечір працівники розійшлися. Олена вийшла до приймальні зателефонувати чоловікові, і в кабінеті залишилися двоє. Варвара вмостилася на стільці біля фікуса, звісила ноги, але керма самоката не випускала: навіть на хвилину розлучатися з ним не хотіла. У світлі дворових ліхтарів навскіс летів уже справжній зимовий сніг.
— Діду?
— Що?
— Коробочка та була погана?
Степан Костянтинович сів поруч у крісло.
— Сама вона — залізяка. Поганим був той, хто її сюди приніс.
— А навіщо він приніс?
Він подивився на фікус. Цупке темне листя, і нижній листок і досі спускається до самого краю діжки.
— Сонечко, він давно на мене ображений. Міг прийти й сказати: «Степане, мені прикро». Натомість він нічого не казав, а в думках робив мене поганим. Рік, два, десять років. Образа так розрослася, що за нею він уже не бачив людей довкола.
— А вибачатися прийде?
— Не думаю.
— Шкода. — Варвара подумала. — А ти пробачив йому?
Степан Костянтинович не відразу знайшов відповідь.
— Я вже не серджуся на нього. Але пробачив чи ні — поки не знаю. Це не завжди те саме.
Дівчинка прийняла його слова, як діти приймають відповідь, у якій немає брехні.
— Діду, що було б, якби я тоді не залізла в горщик?
Він повернувся до неї, і горло стиснуло. Усі ці місяці він думав про це щовечора, проходячи повз підвіконня. Тепер були нові замки, журнали, Олександр із приладами, Анастасія із законами. Була охорона, система перепусток, триста дванадцять дорослих людей — серйозних, досвідчених. А виявила все шестирічна дитина.
Їй стало цікаво, і вона встромила палець у землю. Варвара ще не знала, що в горщиках нічого цікавого не буває, тому й придивилася як слід.
— Не дізнався б я нічого, — сказав він. — Сидів би за столом, порався з паперами. І не знав. Мабуть, довго б іще не знав, Варваро.
Вона задоволено кивнула й знову взялася до самоката. Долонею розкручувала колесо, дивлячись на сині вогники.
— Діду, наступного разу я приїду в суботу. Другий поверх треба подивитися, я там іще не перевіряла.
— Приїжджай.
— І третій заново подивлюся. Раптом уже виросли.
— Хто виріс?
— Коробочки! — У голосі чулося розчарування: як же дід не розуміє. — Вони ж у землі сидять. А в землі все росте.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.