Діду, а чому в тебе в квіточці живе чорна коробочка з вусиком?

Сніг за вікном усе падав. Розмовляючи в коридорі телефоном, Олена повідомляла: вони скоро виїжджають. Грамота в рамці лежала на столі поруч із новим, підписаним договором із Михайлом Микитовичем — на вісімдесяти чотирьох аркушах.

Старий фікус залишався на підвіконні. Колись Валентина принесла його й сказала: «Нехай у тебе в кабінеті буде хоч щось живе, крім тебе». Тепер живих у кабінеті було троє. Він, фікус і людина з рожевим самокатом, яка вже перебралася на підвіконня, звісила ноги й прикидала, де можна розігнатися.

Степан Костянтинович їй розповість. Не тепер: половини вона не зрозуміє, а другу половину перетворить на розповідь про шпигунів для дитячого садка. Коли виросте, коли сама дізнається, чого варта довіра і скільки років її здобувають, він скаже їй, що в шість років вона врятувала дідусеву справу. Полізла в горщик пальцем — і врятувала.

Утім, самим цим справа могла й не закінчитися. Він дивився на дубовий стіл, куплений тоді, коли грошей на покупки не було, на договір, розкладений на вісімдесяти чотирьох аркушах. За цими паперами стояли триста дванадцять людей. Рано чи пізно все доведеться передати. Не розпродати, не поділити — вручити комусь.

Микита даватиме раду ще років п’ятнадцять, і даватиме добре. А Варвару Степан Костянтинович умовляти не стане. Не возитиме змалечку будовами, втовкмачуючи, що іншого шляху в неї немає. Спадщина — не обов’язок. Нехай сама вирішить: стане лікаркою, вчителькою, ким захоче, тільки за власним вибором.

Та якщо одного дня від неї пролунає: «Діду, я хочу», — він передасть їй усе. До останнього документа. Разом із цим столом і фікусом.

Тоді вона займе його місце. Сперечатиметься телефоном про строки, вимагатиме, щоб бетон не привозили в п’ятницю ввечері, сваритиметься з підрядниками так, що стіни тремтітимуть. А він приїжджатиме до онуки з пирогом, подарунками, з якоюсь геть непотрібною річчю — як і годиться дідам. Охоронці пам’ятатимуть його й пропускатимуть без перепустки.