Життя без прикрасОбидва замовкли. Поверхом нижче гудів вентилятор серверної. Три аркуші лежали перед Степаном Костянтиновичем віялом. Він дивився на них, і вперше за багато років йому здавалося незрозумілим, де він сам перебуває.
— Найпаскудніше навіть не ціни, — заговорив він нарешті. — Я ж у переговорній про людей говорив.
— Що саме?
— Кого з бригадирів перевести, на кого покластися можна. У кого вдома біда. Що Клавдії Михайлівні з матір’ю важко. Що Микита дає собі раду, а до наступного щабля поки не готовий. Що Владислав утомився. — Він потер долонями обличчя. — Усе туди пішло. Сидів хтось у навушниках і слухав, що я про своїх людей думаю.
Олександр Дмитрович дістав другу сигарету. Цього разу дозволу не спитав.
— Степане, тепер без цього. Давай розбиратися: хто міг поставити?
— Ніхто.
— Такої відповіді бути не може.
— Олександре, сторонні до мене в кабінет не заходять.
— Тоді шукаємо серед своїх.
Степан Костянтинович підвівся й підійшов до вікна. Порожнє подвір’я освітлював ліхтар; під ним залишився забутий кимось візок із сусіднього магазину.
— Гаразд. Почнімо з Владислава. — Він загнув палець. — Співзасновник. У 1997 році в нас був вагончик на пустирі й один екскаватор. Самі його й ремонтували. Ключа від мого кабінету в нього немає. Зате двадцять вісім років заходить без стуку. Хто його зупинить, хто спитає, навіщо прийшов? Далі Клавдія Михайлівна. Вісім років фінансовою директоркою. Через неї всі цифри йдуть. Що їй слухати, якщо вона сама їх готує?
— А якщо потрібні не цифри? Якщо їй цікава твоя думка?
Степан Костянтинович замислився, перш ніж продовжити.
— Ганна. Дванадцять років помічниця, усі дублікати в неї. Панелі ці вона замовляла, оздоблення приймала. Про мене більше за дочку знає. — Він помовчав. — Пігулки мені від тиску приносить. Я забуваю, вона пам’ятає. Четвертий — Микита. Дев’ять років заступником. Узяв його після інституту, хлопчиськом. По об’єктах водив, носом тицяв, учив. На весіллі під руку його вів — батька ж немає.
Голос у нього став глухий, рівний.
— У мене в заповіті записано, — продовжив Степан Костянтинович, — як щось зі мною станеться, він веде справи, доки Варвара не стане повнолітньою. Олені це не подобається. А я записав.
Олександр Дмитрович дивився спідлоба.
— Отже, чотирьох перевіряємо.
— Чотирьох.
— Ти тільки не ображайся, Степане. — Олександр Дмитрович загасив сигарету об край бляшанки, принесеної з машини. — Зараз почнеш себе мучити: як же я в людині помилився? А річ не в цьому. Він не за один день зіпсувався. Це довго відбувається, потроху. І до останнього він собі розповідає, який він хороший. Хто ці штуки поставив, той давно собі виправдання знайшов. І спить без турбот.
— Дякую за розраду.
— Я по інше приїхав.
Уже йшла третя година, коли Степан Костянтинович повернувся додому. Одягу знімати не став: сів на кухні, увімкнувши лише витяжку. Від неї над плитою лежало слабке жовте світло. Так він і просидів до ранку.
Магніт тримав на холодильнику малюнок Варвари. Будинок, сонце, троє людей. Найвищий — із квадратною головою; руки-палички розкинуті, наче він намагається щось утримати. Дивлячись на нього, Степан Костянтинович згадував зовсім інші обличчя.
Владислав у 1999 році віддав йому останні гроші на розрахунок із бригадою, а потім три місяці проходив в одному светрі. Клавдія Михайлівна на минулому його ювілеї вийшла вітати з аркушиком, почала читати й розплакалася. Махнула рукою:
— Та ну вас, Степане Костянтиновичу. Наче ви самі всього не знаєте.
Ганна дванадцять років тому ховала під стільцем туфлі не за розміром. Власні розвалилися, купити інші не було за що. Саме за те, як вона намагалася сховати ці туфлі на співбесіді, він її й узяв. А Микита, коли народилася дочка, першому зателефонував йому — раніше за матір, раніше за дружину. Сміявся у слухавку, вимовити нічого не міг.
Він перебирав їх, наче чужі фотографії. Шукав у кожному обличчі тінь, прикмету, хоч якусь дрібницю: ось же було, а він пропустив. Нічого не знаходилося.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.