Життя без прикрасКоли він повернувся до офісу, Андрія вже змінив Костя — мовчазний нічний охоронець із навушником в одному вусі. Розписавшись у журналі, той знову взявся за телефон. Степан Костянтинович піднявся на третій поверх, не вмикаючи в коридорі загального світла. У кабінеті теж лишився в темряві: сів за стіл чекати. На тлі вікна чорнів силует фікуса.
О пів на одинадцяту приїхав Олександр Дмитрович. Стара болоньєва куртка, потерта алюмінієва валізка — у дев’яності такій пів міста заздрило. Замість привітання він оглянув кабінет і приклав палець до губ. Вийняв блокнот, вивів друкованими літерами: «ДЕ?»
Степан Костянтинович кивком указав на підвіконня. Олександр нахилився над діжкою, двома пальцями відвів листок — точнісінько як сам Степан удень — і довго розглядав знахідку. Повернувшись до столу, написав: «Не чіпав?» У відповідь Степан похитав головою.
Тоді Олександр знову взявся за діжку, підсвічуючи знизу ліхтариком. Вираз обличчя, з яким він повернувся, Степанові Костянтиновичу не сподобався. У блокноті з’явилися великі, швидко написані без натиску слова: «Блок живлення й передавач. Мікрофона тут немає».
Нижче Степан олівцем дописав: «Знайшла онука. Я зрозумів, що мікрофона немає, але все одно вголос пояснив їй, що це для поливу».
Прочитавши, Олександр беззвучно видихнув. Додав: «Молодець». І слідом: «Отже, вухо сховане в іншому місці. Шукаємо мовчки».
У переговорній зберігався запах учорашньої кави, змішаний із поліроллю. Уздовж довгої стіни тяглися темні дерев’яні декоративні панелі. Ганна вважала таке оздоблення представницьким; Степан Костянтинович свого часу вважав його дурницею. Тут стояв стіл на чотирнадцять осіб, на стіні висів екран.
Із валізки Олександр дістав прилад завбільшки з товсту книжку. Провів ним уздовж стіни, обстежив стіл, повернувся до дерев’яного оздоблення. Зупинився. Після повторного проходу зупинився там само й показав Степанові потрібне місце: третя від вікна панель, середина стіни. Якраз навпроти крісла, яке на нарадах займав засновник.
Панель мала чотири приховані защіпки. Олександр підважив край пласкою викруткою й, притримуючи дерево, щоб не хруснуло, відвів його на ширину долоні. Між стіною й обрешіткою на двобічній стрічці кріпився ще один чорний прямокутник. Схожий на перший, але більший. Дві батарейки в окремому блоці з’єднувалися з ним коротким шлейфом; дріт антени тягнувся вгору.
Олександр поставив панель на місце й знаком показав, що час виходити. Вони спустилися до Степанової машини й сіли всередину. Олександр закурив у щілину прочиненого вікна — при другові він не курив, мабуть, років п’ять.
— Ну, Степане, у тебе стоїть передавач; слухають же вас у переговорній.
— Вони взагалі працюють?
— Автономно. Живлення своє, запис і передавання власним каналом. Вашого Wi-Fi не використовують, от ніде й не виявилися. — Він струсив попіл. — Купити дешеві зараз може будь-хто, їх повно. Зате встановлення недешеве. Зроблено грамотно.
— Грамотно — це як?
— А отак. — Тепер Олександр сидів, повернувшись до нього всім тулубом. — У діжці сховали з того боку, якого від твого столу не видно. У переговорній прибрали за дерево. Панель за хвилину знімається, коли про защіпки знаєш.
— А кому про них відомо?
— Хто бачив монтаж. Або хто оздоблення погоджував.
Погляд Степана Костянтиновича був спрямований на в’їзд у двір.
— Давно вони там?
— Точно не визначу. Але не місяць. — Олександр помовчав. — Під коробкою на діжці стрічка вже затверділа, краї потріскалися. І пил, Степане. Пил чесний, брехати не вміє. Давно поставили, а точніше поки не скажу.
— Отже, давно…
— Батарейки, схоже, замінювали. Один раз точно, може, два. Тобто хтось повертався. Спокійно, без поспіху. Знав, коли можна прийти.
Нагорі вони вибрали кімнатку біля архіву: старий стіл, шафа з теками — не кабінет, де залишався передавач. Степан Костянтинович приніс три коробки з документами щодо конкурсів за останні два роки. Олександр Дмитрович розклав на столі роздруківки, надів окуляри на гумці й почав читати вголос. Степан Костянтинович доповнював прочитане тим, що пам’ятав сам.
— Квітень позаминулого року. Теплотраса, три ділянки. За технічною частиною ми попереду були. Ціну місяць вираховували, подали сорок три мільйони. А «Ветранбуд» нас обійшов на сто дванадцять тисяч. На всю заявку — сто дванадцять тисяч різниці.
Олександр Дмитрович зняв окуляри.
— Степане, послухай, що ти кажеш. Хіба це конкуренція? Це як у карти грати з людиною, яка заглядає тобі через плече, а потім на копійку збиває ставку.
— Я спочатку теж так подумав. Потім сам себе переконав: збіглося. У вересні того ж року дійшла черга до школи. У нас термін — чотирнадцять місяців, із зимою. У них — тринадцять із половиною. Тільки наші чотирнадцять з’явилися за два дні до подання: постачальник нарешті відповів щодо фасадних панелей. А раніше ми на шістнадцять місяців розраховували.
— Де обговорювали?
— У переговорній. Потім восени минулого року обласний підряд. Ми його вже своїм називали. Замовник нас чекав, йому саме ми були потрібні. Ціну дали таку, що далі знижувати — працювати немає сенсу. І знову друге місце. — Степан Костянтинович притиснув долонею роздруківку. — Тиждень тоді я не спав, Олександре. Кошторисників зібрав, кожен рядок із ними перевіряв. Думав, у мене люди рахувати розучилися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.