Життя без прикрасВін обернувся. Власний голос пролунав спокійно, навіть із легкою нудьгою, наче йшлося про зламаний вимикач.
— Пристрій для поливу. Перевіряє, чи не висохла земля. Для великих квітів такі роблять.
— А навіщо йому вусик?
— Це дротик, ним сигнал іде.
— Кому йде?
— Хто поливає, тому й іде.
Варвара замислилася.
— Чому ж вона чорна? Чорне — брудне.
— Бухгалтери фарбу шкодують, — відповів Степан Костянтинович, дивуючись, що йому ще вдається жартувати.
Він узяв теплу дитячу долоньку. На пальцях тягнулися смужки землі, виднівся синій слід фломастера.
— Головній спеціалістці з коней час помити руки. А потім вирушаємо по морозиво. Просто зараз.
— А твої папірці?
— Почекають. Терпіння моїм папірцям вистачає.
Варвара радісно заверещала й потягла його до виходу. Він устиг вимкнути настільну лампу. Розгорнуті теки так і лишилися на столі, стілець — відсунутим. Біля одвірка рука звично знайшла вимикач: світло він погасив так само, як робив це тисячу разів.
На маленькій кухні біля коридору стояла раковина. Над нею на полиці тіснилися чужі горнятка: «Найкращий тато», «Не підходь, я не виспалася». Степан Костянтинович намилював онуці руки під струменем води, а подумки перебирав, хто мав доступ до кабінету.
Двері замикаються. Його ключ, дублікат у Ганни в сейфі, ще один в охорони на випадок пожежі. Катерина Станіславівна прибирає або при ньому, або при помічниці. Позаминулої осені ремонтували кабінет, фарбували відкоси. Треба згадати, хто заходив, хто міг залишитися без свідків, нахилитися біля стіни на пів хвилини. І скільки часу коробочка вже стоїть у діжці.
— Дідусю, ти мені зараз палець відірвеш.
— Пробач. Замислився, — сказав він, послаблюючи хватку.
— Про що?
— Про полив.
Унизу Андрій відірвався від газети.
— Уже йдете?
— Документи почекають. Дитина важливіша.
Відповідь вийшла такою природною, що охоронець схвально кивнув.
У кафе на іншому боці дороги Варвара вибрала дві кульки морозива — фісташкову й полуничну. Їла, гойдала ногами й розповідала про намальовану конячку. Красуню з помаранчевою гривою звали Мурка; літати вона вміла, тільки показувала це не кожному.
— Та невже! — озивався Степан Костянтинович, слухав, кивав, ставив запитання.
Але крізь розповідь, мов крізь скло, він бачив дротик на опорі фікуса. Рівні витки, темна нитка. Хтось намотував її неквапливо. Ця людина мала час; вона знала, що ніхто не завадить.
На підборідді Варвари розмазалося полуничне морозиво. Дивлячись на неї, він думав про свої сорок років у справі. Обдурити його пробували і з грошима, і зі строками, і з якістю бетону — та хіба мало із чим іще. Він звик. Але досі не траплялося такого: у власному кабінеті, де він уголос називав кожну суму, кожне ім’я, весь цей час наче був присутній хтось іще.
— А завтра ми знову до тебе на роботу поїдемо, дідусю?
— Так, поїдемо. Неодмінно.
Олена повернулася раніше, ніж обіцяла. Артем утомився за кермом, і з ювілею вони поїхали до другого торта. Увечері біля під’їзду Варвара зустріла матір цілим потоком новин: оладки, Мурка з помаранчевою гривою, морозиво в одній креманці, поліклінічний запах на дідусевій роботі.
— У кабінеті ж вона в тебе не змерзла?
— Не змерзла.
— Тату, у тебе з обличчям щось. Із контрактом усе гаразд?
— Із контрактом усе добре.
Він поцілував онуку в маківку, що пахла полуницею й вуличним вітром. Почекав, поки за дочкою й Варварою зачиняться двері квартири, і спустився до машини. Телефон дістав лише там, на темній стоянці.
Олександра Дмитровича він знав тридцять років, ще із заводу. Потім шляхи розійшлися: Степан відкрив свою справу, Олександр дослужив і влаштувався в приватну охорону. Згодом пішов і звідти — начальників, казав, розвелося надто багато, роботи лишилося надто мало. Тепер у заміському приватному будинку він розводив кролів, лагодив сусідам усе зламане й раз на місяць телефонував полаяти телевізор.
— Степане, чого так пізно? Помер хтось?
— Олександре, приїхати зможеш?
Запала пауза, коротка, мов клацання.
— Зараз, через годину.
— І валізку свою прихопи, — попросив Степан Костянтинович.
Знову помовчали, тепер трохи довше.
— Яку?
— Ти знаєш яку.
— Зрозумів, — сказав Олександр Дмитрович і від’єднався без жодного запитання.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.