Життя без прикрасАндрій відсунув складену вчетверо газету з кросвордом і підвівся їм назустріч.
— Доброго здоров’я, Степане Костянтиновичу. Кого це ви привезли?
— Онуку мою, Варвару. Привітайся.
— Добрий день. Тут у вас пахне, як у поліклініці.
Охоронець засміявся так, що під форменою сорочкою затрясся живіт.
— То вчора підлогу хлоркою мили. Звикнеш, доню.
— Не збираюся звикати.
— От тобі й устами немовляти… Мийний засіб міняти треба, — зітхнув Андрій і повернувся до кросворда.
На третьому поверсі тиша була густа, ватяна. Екрани не світилися, стільці були присунуті до столів. У помічниці Ганни журнали реєстрації лежали рівненьким стосом. Поруч стояв кактус: глиняний горщик по краю обвивала рожева стрічечка. Стрічечки Ганна прилаштовувала до всього, до чого могла дістатися.
— За цим столом хто сидить?
— Ганна Леонідівна.
— А за тим?
— Клавдія Михайлівна. Усі грошові питання в нас веде вона.
— А самі гроші де?
— У банку.
— У банці? — Варвара зупинилася. — У скляній?
Степан Костянтинович лише хмикнув. У шість років дещо пояснювати марно, а в шістдесят три вже нецікаво.
У кутовому кабінеті з двома вікнами на нього чекали старий дубовий стіл і фікус на підвіконні. Велика керамічна діжка, розлогі гілки, темна зелень листків завбільшки з долоню — усе залишалося на своїх місцях. Фікус принесла колись Валентина.
— Хай у тебе в кабінеті буде хоч щось живе, крім тебе.
Він пережив її вже на дев’ять років і, схоже, здаватися не збирався.
Низьке крісло Степан Костянтинович підсунув ближче до вікна. На підлокітнику розправив серветку, а на широкому підвіконні розставив сік у картонному пакованні з трубочкою, фломастери й розмальовку.
— Тут працюватимеш ти, біля підвіконня, а я — за столом. Починаємо.
— А посада в мене яка?
— Посада… — Він подумав. — Головний спеціаліст із коней.
Призначення Варвара сприйняла як щось цілком природне й одразу взялася до служби. Дідусь розкрив першу теку. Настільну лампу ввімкнув за звичкою, хоча й без неї було світло, дістав олівець. Таблицям він ніколи не довіряв до кінця: перевіряв розрахунки сам, списуючи поля.
Над паперами час плинув по-своєму. За спиною шурхотіли фломастери, у трубочці побулькував сік. Варвара бурмотіла щось своїм коням — хвалила їх чи вичитувала, він не розбирав.
Потім звуки стихли. Для шести років така тиша була надмірною.
Він підвів голову. Ставши в кріслі навколішки й перехилившись до діжки, Варвара захоплено порпала пальцем землю. Видобуті камінці керамзиту вона викладала на підвіконні в ряд.
— Варваро, із землею не граються.
— Я не граюся, я вивчаю, що в ній.
— Коріння в ній.
— Не тільки коріння.
Олівець довелося відкласти: у її голосі щось змінилося. Дівчинка відтягнула нижній широкий листок, що звисав до самого краю діжки з боку вікна. Знизу вгору на діда вона дивилася з тією серйозністю, з якою діти повідомляють про свої відкриття.
— Діду, навіщо у твоєї квіточки чорна коробочка живе? З вусиком?
— Яка ще коробочка?
— Тут, під листочком. У неї вусик тоненький такий. — Варвара наморщила лоба. — Вона нас слухає.
Степан Костянтинович підвівся з-за столу. Згодом він багато разів згадував, як довго йшов до вікна — усього чотири кроки. І як виразно під ногою скрипнула паркетина біля батареї. Підтягнути її він збирався третій рік.
Притримавши черешок двома пальцями, він відвів листок і нахилився. У затінку зелені, біля внутрішньої керамічної стінки, ховався матовий чорний прямокутник. Менший за сірникову коробку, без написів. Від нього вздовж стебла підіймався дротик: темною ниткою його акуратно примотали до опори, уклавши рівні витки. Кінець ховався під верхнім листком.
З місця за столом знахідку побачити було неможливо. Від дверей — теж. Навіть Катерина Станіславівна, яка поливала фікус із лійки щовівторка й щоп’ятниці, дивилася не з того боку. Зате людина трохи вища за метр на зріст, яка залізла коліньми в крісло й полізла в землю, знайшла її.
Теплий кабінет лишався таким, як і був; шибкою рухався сонячний відблиск від машини у дворі. Випростуючись, Степан Костянтинович помітив, що перестав дихати. Так він чекав пострілу стартового пістолета ще в далекій заводській юності.
До коробочки він не доторкнувся. Лише відпустив черешок, дозволивши листку повернутися точно на попереднє місце.
— Дідусю?
— Так, сонечко.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.