Так, я стара. Але хіба старість дає право знущатися з людини? Вони ж теж колись постаріють, стануть слабкими. Чому вони про це не думають? Раніше старших поважали, незалежно від того, багата людина чи бідна», — думала Анна Петрівна.
Та вголос вона не змогла вимовити ані слова. Язик ніби занімів. Опустивши голову, вона мовчки слухала потік образ. І все ж усередині залишалася одна тверда думка: вона мусить витримати. Мусить домогтися того, заради чого прийшла.
А знущання тривали. Грубі вигуки летіли з усіх боків:
— Я не для того плачу такі гроші, щоб дивитися на жебрачку!
— Чому ми маємо терпіти це неподобство?
— Де директор? Я цю забігайлівку до біса закрию!
Офіціанти ховалися по кутках і тихо перешіптувалися. Багатьом було щиро шкода стареньку, але ніхто не наважувався заперечити п’яним і багатим гостям. Ці люди часто приходили сюди не стільки відпочивати, скільки демонструвати своє становище.
Ресторан процвітав. Працювати тут вважалося удачею. Власник був щедрим, платив добре, і ніхто не хотів втратити таке місце. Лише одна молода офіціантка не змогла спокійно дивитися на те, що відбувається.
Їй було боляче бачити, як літню жінку принижують лише за те, що вона бідно вдягнена й має старий вигляд.
— Це вже не люди, а бозна-що! Як можна так поводитися з літньою людиною? Я зараз піду до директора й розповім, що тут коїться, — рішуче сказала вона.
— Світлано, ти нічого не доб’єшся. Директор однаково стане на бік гостей. Так, вони нахабні, але вони приносять закладові гроші. А цю жінку все одно виставлять. Ти тут і тижня не працюєш. Може, не варто напрошуватися? — намагалися зупинити її колеги.
— Є речі важливіші за гроші. Шкода, що вам цього вже не зрозуміти.
З цими словами дівчина вибігла із зали…
