Обличчя Назара спершу налилося фарбою, а потім помітно зблідло. Він схопився, заплутався в штанях, що лежали на підлозі, і вибіг у коридор. Майже відразу звідти долинув стривожений вигук: ключі зникли з кишені його куртки.
За секунду він повернувся, натягуючи футболку швами назовні. Слова виривалися поспіхом і плутано. Назар вирішив, що мати могла поїхати перевірити квартиру й випадково натрапити там на злодіїв: її машини у дворі не було, ключі зникли, а в шафі зберігався статок. Отже, треба негайно їхати до міста й рятувати і її, і золото.
Він метався між ліжком і стільцем, шукаючи шкарпетки, документи й гаманець. У поспіху Назар кілька разів хапав не ті речі, знову кидав їх і озирався довкола. Вдарився ногою об меблі, вилаявся крізь зуби, схопив телефон і зажадав, щоб Мар’яна теж збиралася. Що спокійнішою залишалася дружина, то дужче він квапився, ніби самою метушнею міг повернути зниклі ключі й скасувати нічний дзвінок.
— Чому ти спокійно п’єш чай? У нас майже п’ять мільйонів виносять!
Мар’яна поправила подушку, сперлася на узголів’я й витягнула ноги.
— Припини носитися. Я нікуди не поїду серед ночі.
— Ти взагалі розумієш, що сталося? Мама невідомо де, твої цінності вкрали!
— Твоя мама сидить у поліцейській машині й розповідає співробітникам свої версії, — жорстко промовила Мар’яна. — Вона витягла ключі з твоєї куртки, відчинила наші двері й полізла по скриньку. Саме її охорона затримала на місці.
Назар завмер, усе ще стискаючи в руці вітрівку. Рот у нього прочинився, а плечі повільно опустилися. Він дивився на Мар’яну вже не з роздратуванням, а з дедалі більшим недовір’ям, бо зміст її слів нарешті почав витісняти зручну версію про матір, яка приїхала рятувати квартиру від злодіїв.
— Мама? Хотіла вкрасти? Це якась нісенітниця. Вона ж поїхала по краплі.
— Авжеж. Тільки ліками чомусь виявилася дубова скринька із золотом. Поїдь і спитай, від якої хвороби вона допомагає…
