— Мар’яно Олегівно? Вас турбує диспетчер. У квартирі спрацювали датчики вхідних дверей і руху в коридорі.
Чоловічий голос звучав діловито й цілком безсторонньо. Ні подиву, ні тривоги в його інтонації не було: для чергового це залишалося звичайним нічним викликом. Мар’яна відкусила шматочок сиру, спокійно прожувала й запитала, чи вдалося затримати людину, яка проникла всередину.
— Екіпаж уже на місці. Двері були відчинені вашими ключами, однак правильний код сигналізації порушниця ввести не змогла. Затримано жінку, яка намагалася винести дубову скриньку. Вона голосно заперечує, розмахує руками й відмовляється виконувати вимоги співробітників. Зараз її передадуть поліції. Ви зможете приїхати?
— Я за містом. Оформлюйте все в установленому порядку.
Завершивши розмову, Мар’яна взяла чай, поклала скибку сиру на хліб і попрямувала до спальні. Назар розкинувся на ліжку, зайнявши майже весь вільний простір, і рівно похропував. Дружина ввімкнула нічник, сіла поруч і кілька разів торкнулася його плеча.
— Назаре, прокидайся.
Він невдоволено заворушився, прочинив каламутні зі сну очі й запитав, чи не настав уже ранок. Мар’яна відпила чаю, витримала коротку паузу й рівним голосом повідомила:
— Ти пам’ятаєш, що твоя мама серед ночі поїхала по ліки? Щойно дзвонила охорона. У нашій квартирі спрацювала сигналізація. Хтось намагався забрати бабусине золото, поки ми відпочиваємо на дачі.
Назар кілька разів кліпнув. Розбуджена свідомість насилу поєднувала в одну картину нічну аптеку, матір, сигналізацію й скриньку. Його погляд то зупинявся на чашці в руках дружини, то розгублено ковзав до дверей. Він сів, провів долонями по обличчю, намагаючись остаточно прокинутися, і хрипко перепитав, про яке золото йдеться.
— Вочевидь, про мій спадок. Жінку спіймали в коридорі зі скринькою в руках. А двері вона відчинила твоїми ключами…
