На дачі все складалося підозріло мирно. Лідія Михайлівна поралася біля мангала, вибирала для невістки найкращі шматки й усміхалася частіше, ніж звичайно. Лише за пізньою вечерею її турботливість почала набувати надто виразного сенсу.
Свекруха раз у раз поверталася до розмов про квартирні крадіжки. Вона зітхала над тарілкою з огірками й запевняла, що тепер зловмисники діють серед білого дня, замки відчиняють за лічені хвилини, а старі сигналізації обходять без жодних труднощів. Щойно бесіда відходила вбік, як вона знову переводила розмову на шафи, замки й безвідповідальних господарів, які залишають удома цінності. Усе дороге, за її словами, слід було негайно вивезти з міста й сховати на дачі, де гавкають собаки й за всім наглядають сусіди.
Мар’яна неквапливо їла м’ясо й пригощала шматочками шашлику гладкого сусідського кота Пончика. Той без сорому сидів біля її стільця й приймав кожен гостинець як належне.
— Охорона в нас надійна, — відповіла Мар’яна. — Та й особливо цінного в квартирі немає. Хіба що телевізор комусь припаде до душі.
Усмішка свекрухи на мить стала кривою. Вона швидко сховала досаду, але Мар’яна встигла її помітити. Код сигналізації Лідія Михайлівна знала: Назар колись повідомив його матері на випадок, якщо за відсутності подружжя знадобиться зайти до квартири. Але перед виїздом Мар’яна змінила комбінацію й нікому про це не сказала.
Після цього свекруха швидко глянула на куртку сина, що висіла на спинці стільця, і без переходу заговорила про розсаду. Тепер, за кілька годин потому, вона мчала до міста з величезною сумкою, прикриваючись раптовою турботою про серце.
Чайник клацнув і вимкнувся. Мар’яна залила окропом ромашку, поклала до чашки скибочку лимона й устигла зробити лише один ковток, коли телефон, що лежав на столі, коротко завібрував. На екрані висвітився номер служби охорони, і Мар’яна вже знала, чому їй телефонують…
