Розповідаючи про це телефоном, Назар зізнався, що й сам затамував подих. Він очікував побачити блиск каміння, важкі брошки й ланцюги, знайомі йому з бабусиного спадку. Лідія Михайлівна теж подалася вперед, і в її очах спалахнуло тріумфування.
Під холодним світлом лампи скринька й справді сяяла золотом. Вона була по вінця наповнена піратськими дублонами. Фольга відбивала світло, по колу кожної монети йшла ребриста кайма, а в центрі красувалися профілі морських розбійників, черепи й схрещені шаблі.
Молодий поліцейський із десять секунд мовчки вивчав вміст. З його обличчя не можна було зрозуміти, здивований він чи просто намагається зберегти службову незворушність. Потім він перевів погляд на Лідію Михайлівну, подивився на Назара й знову зазирнув усередину. Нарешті вибрав найбільший дублон і повільно покрутив його між пальцями, розглядаючи блискучий край.
— Отже, перед нами сімейні коштовності? Майже п’ять мільйонів?
— Саме так, — упевнено заявила свекруха, хоча в її голосі вже прозвучала перша нотка сумніву.
Вона примружилася, намагаючись краще роздивитися монету, але все ще не дозволяла собі повірити в очевидне. Співробітник підчепив нігтем краєчок обгортки. Фольга тихо зашелестіла й легко відокремилася, відкривши рівне коло молочного шоколаду.
Поліцейський підніс його ближче, понюхав і незворушно повідомив, що знахідка пахне какао й ваніллю. Після цього відкусив половину й заходився ретельно жувати. Назар, переказуючи дружині цю мить, видав у слухавку здавлений звук. Мар’яна лежала в темряві, прикусивши губу, щоб її сміх не розбудив увесь дачний будинок…
