— Якби ти бачила мамине обличчя, — простогнав Назар. — Воно за кілька секунд стало майже багряним.
Поліцейський закінчив жувати, витер губи серветкою, запив шоколад охололим чаєм і з цілком задоволеним виглядом звернувся до Лідії Михайлівни:
— Непоганий у вас спадок. Хочете одну монету, щоб заспокоїтися? Чай у нас теж знайдеться.
Свекруха схопилася так різко, що стілець відлетів назад. Її трусило від люті. Не помічаючи ні співробітника, ні свідків, вона схопила скриньку й обома руками почала перебирати шарудливі дублони, ніби сподівалася відшукати під верхнім шаром справжню прикрасу. Лідія Михайлівна зривала обгортки, ламала шоколадні кружальця, знову лізла на дно, а на її пальцях залишалися липкі коричневі сліди.
— Що це за знущання? — кричала вона. — Це невістка все підмінила! Справжні прикраси забрала, а сюди навмисне насипала солодощів. Вона знала, що я приїду, і вирішила мене підставити!
У Назара затремтіли плечі від нервового, майже болісного сміху.
— Мамо, тебе ніхто не змушував брати мої ключі. Ніхто не просив уночі заходити до чужої квартири й виносити скриньку. Ти сама все це зробила. І заради чого? Заради шоколаду?
Лідія Михайлівна пригрозила судом за насмішку й спробувала витерти шоколад, що танув, з рук. Співробітники й двоє свідків уже не могли зберігати серйозні обличчя. Один прикрився папкою, другий відвернувся, але сміх однаково було чути по всьому кабінету.
Назар нарешті перевів подих і пояснив Мар’яні, що відсутність реальної шкоди врахують під час перевірки. Він як співвласник квартири не збирався висувати окремих претензій, однак обставини самовільного проникнення й порушення порядку співробітники однаково були зобов’язані зафіксувати…
