Чоловік запевняв, що його мати вночі поїхала до аптеки, але дзвінок із поліції змусив його раптово зірватися з місця

— Якби ти бачила мамине обличчя, — простогнав Назар. — Воно за кілька секунд стало майже багряним.

Поліцейський закінчив жувати, витер губи серветкою, запив шоколад охололим чаєм і з цілком задоволеним виглядом звернувся до Лідії Михайлівни:

— Непоганий у вас спадок. Хочете одну монету, щоб заспокоїтися? Чай у нас теж знайдеться.

Свекруха схопилася так різко, що стілець відлетів назад. Її трусило від люті. Не помічаючи ні співробітника, ні свідків, вона схопила скриньку й обома руками почала перебирати шарудливі дублони, ніби сподівалася відшукати під верхнім шаром справжню прикрасу. Лідія Михайлівна зривала обгортки, ламала шоколадні кружальця, знову лізла на дно, а на її пальцях залишалися липкі коричневі сліди.

— Що це за знущання? — кричала вона. — Це невістка все підмінила! Справжні прикраси забрала, а сюди навмисне насипала солодощів. Вона знала, що я приїду, і вирішила мене підставити!

У Назара затремтіли плечі від нервового, майже болісного сміху.

— Мамо, тебе ніхто не змушував брати мої ключі. Ніхто не просив уночі заходити до чужої квартири й виносити скриньку. Ти сама все це зробила. І заради чого? Заради шоколаду?

Лідія Михайлівна пригрозила судом за насмішку й спробувала витерти шоколад, що танув, з рук. Співробітники й двоє свідків уже не могли зберігати серйозні обличчя. Один прикрився папкою, другий відвернувся, але сміх однаково було чути по всьому кабінету.