Життя без прикрасВід маминих слів Ірі полегшало.
— Дякую, матусю. Ти завжди мене розумієш, як же добре, що ти є. Піду речі збирати. Після всього цього й дня з Максимом не витримаю. Від його підлості трусить, від того, як він зі мною й дітьми поводиться. Навіщо хлопчикам батько, який їх не любить?
Спочатку вона відвезла синів до бабусі. Повернувшись, почала збирати дитячі речі та свої. За цим її й застав Максим.
— Ти диви, як швидко ти все вирішила, — глузливо заговорив він. — І куди ж тепер? До матері в її однокімнатну квартиру? А жити ви там за що збираєтеся, про це подумала? Хоча чого я питаю, у вас же тепер багатенький дідусь є — мій начальник. На нього розраховуєш? У довіру до нього ввійдеш, а потім житимеш розкошуючи, його коштом? Так не вийде, Іро. Цьому старому хричу недовго залишилося, я дізнавався, тож дарма сподіваєшся. А його місце вже я посідаю. Нарешті все стало справедливо, давно було пора. Дурепа ти все-таки. Навіщо тобі знадобилося приводити цих пацанів до нас додому? Не було б їх, я б із тобою й далі жив, розлучатися б не став. Але віддати все життя, що залишилося, вихованню чужих спиногризів, тільки цим і займатися — ні, це вже занадто для мене. На таке я не згоден.
— Зате ти в нас по головах ходиш, нікого не шкодуєш, — огризнулася Іра. — Серце з каменю, а я раніше не бачила. Тільки мене жаліти не надумай. У мене хлопчики є, мама, Микола Васильович. Ми сім’я. А в тебе хто залишиться? Ця твоя шльондра? За перших труднощів покине, от побачиш. Прощавай, Бєлове. Подавися квартирою своєю й машиною, мені нічого не потрібно. І запам’ятай: я сама від тебе йду. Не можу більше з таким мерзотником жити.
— Оце пафос! — сплеснув руками Максим. — Каблучку із сережками повернути не забудь. За мої гроші купувалися.
Обручка полетіла йому в обличчя. Іра зняла решту прикрас і пішла, гордо, не бажаючи більше залишатися поруч із ним.
Тепер для неї все скінчилося. Ця людина перестала існувати в її житті. Треба зібратися з силами, починати з нуля. Вона впорається.
Взявши відпустку, Іра почала доглядати Миколу Васильовича. Приносила приготовану вдома їжу, годувала з ложечки, робила масаж, читала йому. Розмовляли вони багато й за місяць зблизилися. Хлопчики теж приїжджали провідати дідуся, показували малюнки, бажали якнайшвидше одужати.
— Дідусю, одужуй швидше! Ти нас до себе покликав, а сам захворів. Ми з бабусею можемо тобі горіхового печива напекти. Воно смачне, з’їси — одразу на ноги станеш!
Микола Васильович усміхався. Тепло було від усвідомлення, що самотність скінчилася, що в нього з’явилася велика сім’я, у якій його люблять.
Особливо подобалася йому Тамара Григорівна. Вона теж навідувала його, проста, тиха, підливала морсу й усе підбадьорювала:
— Нічого, нічого, усе перемелеться, і ви неодмінно одужаєте. У нашому ж віці хвороби так і підступають, тільки встигай тримати оборону. Але ви молодець, не здаєтеся, а це добре. Я вірю, що лікарі вас на ноги поставлять. Олексій Петрович — хороший фахівець, я про нього дізнавалася. А ще мені здається, що моя Ірочка йому подобається. Ви не помічали, як він на неї дивиться? Стільки ніжності в цьому погляді. І з хлопчиками ж як потоваришував, з обома. Тільки вона після розлучення ні про кого навіть чути не хоче. Я розумію, але все одно хвилююся за неї, я ж мати. Олексій Петрович така хороша людина, такий чудовий чоловік. От би вони з Ірочкою покохали одне одного… Як би я цьому раділа, як би мені хотілося побачити їх разом.
— Я теж бачу, що Олексій Петрович до Іри небайдужий, — озвався Микола Васильович. — Піклується про неї. Гідна людина. Якщо кохають, то все одно разом будуть. Я свою Наталочку покохав, коли нам ще вісімнадцяти не виповнилося. І прожили ми вдвох, доки смерть її не забрала.
Тамара Григорівна зітхнула.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.