Життя без прикрасВона гірко заридала й спробувала підвестися, але Олексій Петрович зупинив її. Йому по-людськи було шкода цю милу, нещасну жінку. Взявши Іру за руку, він відвів її до ординаторської, налив із термоса запашного трав’яного чаю.
— Зараз попийте чаю, трохи заспокойтеся. У мене перерва, тож є час поговорити з вами ще раз, уже спокійно. Щодо Миколи Васильовича: життя йому вдалося врятувати, але поки що його стан залишається тяжким. Щоб знову стати на ноги, йому знадобиться тривале відновлення. І підтримка близьких теж знадобиться, без неї буде важко. А з близькими, наскільки я зрозумів, у нього складно — людина самотня. Тепер про вас. Не думайте, що з вашого становища зовсім немає виходу. Якщо вам із дітьми нікуди піти, я можу запропонувати свою дачу. Вона за містом, щоправда, але далеко їздити не доведеться: лише пів години дороги. Будинок там дерев’яний, добротний. Звісно, ніяких хоромів я вам не обіцяю, зате всі вигоди є, комунікації підведені. Можна жити з дітьми. І не треба заздалегідь хвилюватися, на який термін: залишайтеся стільки, скільки вам знадобиться. А решту труднощів поступово долатимете, усе якось владнається.
— Дякую… Я навіть не очікувала, — розгубилася Іра. — Ніяково мені, стільки своїх бід на вас вивалила. Але чому ви допомагаєте? Ми ж зовсім не знайомі. А Микола Васильович не самотній, тут ви помилилися. Я його рідних онуків виховую, ми не чужі. Доглядатиму його, завтра ж візьму відпустку. Не залишу його в біді. Будь ласка, пустіть мене до нього хоч на хвилинку. Дуже прошу.
Олексій Петрович усміхнувся.
— Я сам запропонував, отже, так вважаю за потрібне. Хочеться від щирого серця допомогти хорошій людині. Труднощі в усіх трапляються, і вчасно простягнута рука інколи багато що змінює. Гаразд, ідіть до нього. П’ять хвилин у вас є, хоча правила цього не дозволяють. Тільки не засмучуйте його: нервувати йому категорично не можна.
Іра кивнула й обережно увійшла. Від безлічі дротиків і писку приладів їй стало моторошно. Микола Васильович лежав блідий, зовсім немічний, наче одразу на двадцять років постарів. Побачивши її, відвернувся.
— Миколо Васильовичу, будь ласка, послухайте, — зашепотіла Іра. — Мені необхідно вам пояснити. Максим потай зняв нашу розмову на камеру. Він вас підставив. Але я поруч залишуся, щодня приходитиму. Ви наша сім’я, хіба можна інакше? Що завтра принести? Може, курячого бульйону? Тримайтеся, любенький. Ви нам потрібні, хлопчики про вас увесь час питають.
Він повернув до неї голову, ледь усміхнувся. На очах виступили сльози.
— Дякую, Ірочко, — ледь чутно сказав він. — Тепер уже неодмінно викарабкаюся.
Дорогою додому Іра думала про те, що більше не терпітиме Максимового поводження й не ковтатиме сліз. Він сам сказав, що хлопчики йому не потрібні. І її не любить. Доведеться наважитися й змінювати життя.
Пропозиція лікаря зараз не підходила. На чужій дачі, за містом, їй буде важко: біля ліжка Миколи Васильовича потрібно проводити багато часу, а хлопчиків ні з ким залишити. Іра зателефонувала Тамарі Григорівні, розповіла все без приховувань і знову не стримала сліз.
— Мамо, у тебе ж теж одна кімната, а ми всією оравою на голову звалимося. Тісно стане, та й із грошима в мене зараз скрутно. Але ти нас хоч ненадовго пустиш? Не щастить мені… Стільки років для сім’ї старалася, а він тепер жене. Видно, доброго ставлення не заслужила. Боляче, матусю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.