Share

Чоловік пішов від Іри за сніданком

Дивовижне слово за їхнього становища, але Іра розуміла доньку. Вперше за багато років поруч не було Андрія, його мовчазного несхвалення, правил і контролю. Вони жили самі по собі.

Світлана Романівна стала несподіваним подарунком долі. Не втручаючись в Ірині справи, вона допомагала, коли виникала потреба: лишалася з дітьми, поки Іра шукала підробіток, учила Олесю в’язати. Вітя слухав розповіді про її сина-моряка й далекі плавання, Сонечка засинала під колискові, яких рідна бабуся їй не співала.

— А свекруха тобі телефонувала? — поцікавилася якось увечері господиня.

— Один раз. Питала, навіщо переїхали. На її думку, я позбавляю дітей стабільності.

— От гадюка!

— Світлано Романівно!

— Що я не так сказала? Знаю цю породу: син — ясне сонечко, невістка — безплатна прислуга. Головне, не дозволяй їй тебе провокувати.

Іра кивнула. Не піддаватися вона давно вміла. Раніше за її мовчанням стояло терпіння. Тепер мовчання лишилося, а терпіти вона перестала.

Наприкінці другого місяця нового життя в Іри з’явилася вечірня робота. Через знайому Наталії знайшовся заробіток удома: треба було обдзвонювати людей за списком, пропонувати послуги й позначати відповіді. Платили небагато, зате без перебоїв. За дзвінки можна було сідати, коли діти вже спали.

Ранок починався о шостій: зібрати дітей, відвести до садочка й школи, потім до другої працювати у Світлани Романівни. Далі — обід, уроки, вечеря. Вклавши дітей, Іра телефонувала клієнтам до півночі. На сон лишалося чотири-п’ять годин, а вранці все повторювалося.

Наталія пояснювала її худорбу переживаннями. Іра знала іншу причину: вона мало спала й майже не їла. Дітям готувала, собі лишала чай із хлібом, недоїдену кашу, іноді яблуко.

— У могилу себе зведеш, — сказала якось уранці Світлана Романівна, прискіпливо її оглянувши. — Ану сідай снідати.

— Дякую вам, але їсти не хочеться.

— Мені не бреши. Сідай, кому кажу.

Перед Ірою опинилися омлет, свіжий хліб і сир. Світлана Романівна налила їй чаю з молоком і вмостилася навпроти.

— Ти їж, а я розповім, що надумала.

— Що таке?

— Незабаром син приїде з рейсу, у нього два місяці відпустки. Допоможеш йому з паперами? Треба їх розібрати, по установах поїздити. Його від таких справ верне, а мені з хворими ногами не набігатися. За роботу добре заплатить.

— А що за документи?

— Батькова спадщина, — скривилася господиня. — Пів року тому помер мій колишній чоловік. Усе синові заповів, та ще й якихось безглуздих умов напоставляв. Потрібен юрист, треба все оформити. Вовка на цьому не знається. Він моряк: руки золоті, а в голові морські карти.

— Думаєте, я зможу?

— Зможеш. Розуму в тебе вистачає, ти тільки сама цього ще не зрозуміла.

Омлет був доїдений, чай допитий, а думки в Іри все крутилися, одна шаленіша за іншу.

— Світлано Романівно, чому ви стільки для мене робите? Скажіть як є.

Господиня відповіла не відразу. Довго сиділа мовчки, потім зітхнула.

— Мені сорок років тому ніхто руки не простягнув. Тоді й поклялася: з’явиться можливість — допомагатиму жінкам, які лишилися самі з дітьми. Покинутим, таким самим, як я. Нехай комусь стане легше.

Вона підвелася й підійшла до вікна.

— Та й себе я в тобі впізнаю. У молодості теж була дурна, вірила в любов до труни. Мені здавалося, чоловік назавжди зі мною, усе життя в ньому. Пішов — а я лише тоді жити почала. Своїм життям.

Іра підійшла ззаду й обійняла її. Обійми вийшли незграбними, незвичними; Світлана Романівна здригнулася, але лишилася на місці.

— Дякую вам.

— Поки що нема за що, — знову прозвучала її улюблена примовка. — От станеш на ноги, тоді й подякуєш.

Іра усміхнулася — так щиро вона давно не усміхалася.

Суботнього ранку шум мотора змусив її визирнути у вікно. На подвір’я в’їжджав великий чорний джип. Дорога блискуча машина вирізнялася серед тих, що зазвичай траплялися в тихому районі. З неї вибрався засмаглий широкоплечий чоловік, високий, років 45. Коротке волосся вже торкнула сивина. Озирнувшись, він потягнувся, розминаючи після дороги спину, і пішов до будинку.

— Вовко! Синочку! — Світлана Романівна вилетіла на ґанок, наче забула про хворі ноги.

Він підхопив її й закружляв із такою легкістю, наче мати була невагомою…

Вам також може сподобатися