Мати помовчала, тяжко зітхнула.
— Я знала, що цим закінчиться.
— Що?
— Іро, я від самого початку знала. Він милувався собою поруч із тобою, а не тебе любив. Це не одне й те саме.
— Чому ж ти нічого не сказала?
— Ти б мене послухала? Була закохана, щаслива. Як відібрати в доньки щастя, хай навіть несправжнє?
Сидячи на кухні з телефоном біля вуха, Іра відчувала, як руйнується ще одна ілюзія. Мати від самого початку все бачила. І мовчала.
— Як мені далі бути?
— Живи, донечко. Сил у тебе набагато більше, ніж ти сама про себе думаєш.
Через два дні Іра стала до роботи. На порозі Світлана Романівна, у фартусі, з ганчіркою, запропонувала:
— Показуй, що вмієш.
За підлогу Іра взялася так, наче від чистоти залежало її життя. По суті, так воно і було. Потім приготувала нехитрий смачний обід, перемила посуд, витерла пил, полила квіти.
Надвечір господиня посадила її за стіл і налила чаю.
— Беру тебе. Працюватимеш по понеділках, середах, п’ятницях, з дев’ятої до другої. На яку платню розраховуєш?
Іра розгубилася: вона була готова на будь-які гроші й суми заздалегідь не придумала.
— Яку вважатимете потрібною…
— Не ухиляйся. Скільки тобі треба?
Вона назвала скромну, на власну думку, суму.
— Дешево ж ти себе цінуєш, — фиркнула Світлана Романівна. — Одержуватимеш удвічі більше. Заперечень не приймаю: за добру роботу й платити треба добре.
Вечірньою вулицею Іра поверталася в сльозах. За три тижні вона вперше плакала від полегшення. У неї була своя маленька перемога.
Непомітно минув місяць. О шостій підйом, дітям сніданок, потім садочок, школа, дім Світлани Романівни. Після роботи — обід, Вітині уроки, ігри із Сонечкою; увечері вечеря й сон. Наступний день повторював попередній.
Зарплата разом з аліментами ледве давала змогу покривати витрати. Іра шукала продукти за акціями, перешивала старі речі на Сонеччині сукні, сама бралася за посильний ремонт. На оренду все одно не вистачало.
— Або шукати дешевше житло, або додавати роботи, — сказала Наталія, крутячи в руках чашку вистиглого чаю.
— А де взяти час? Я як білка в колесі.
— Влаштуватися на повний день, дітей — на групу продовженого дня?
— За неї платити треба. І Сонечку із садочка забирати не пізніше п’ятої.
Наталія зітхнула. Вона то приносила продукти, то дитячі речі, але її власне життя було нелегким: чоловік-п’яниця, син-підліток у лихій компанії.
— Попроси в господині ще якусь роботу.
— Незручно. Вона й так багато платить.
— Ірко, тобі виживати треба. Облиш свою незручність.
У середу Іра прийшла з важким серцем, і уважна господиня одразу це помітила.
— Чого очі червоні? Руки он тремтять. Чоловік знову?
— Квартира. Через два тижні платити, а нічим.
— Скільки бракує? — Світлана Романівна відклала газету.
— Майже половини суми.
Постукавши пальцями по столу, старенька запропонувала:
— Може, тобі сюди перебратися?
Іра підвела голову.
— Як?
— Нагорі ніхто не живе. Там п’ять кімнат, своя кухня, ванна — вважай, окрема квартира. Дім же просторий.
— Світлано Романівно, я не можу прийняти…
— Можеш, — відмахнулася вона. — Мені самій тоскно. Буде компанія, та й дім під наглядом. За житло нічого не візьму, комунальні витрати поділимо навпіл.
— За що ви так зі мною? Адже ви мене майже не знаєте.
Господиня довго дивилася наче крізь неї, у власне минуле.
— Достатньо знаю. Працюєш сумлінно, не обманюєш, дітей любиш. — Вона помовчала. — Зі мною теж так було. Синові три роки виповнилося, коли чоловік пішов. Здавалося, не виживу. А вижила. І ти зможеш, тільки самій важче.
Ірі стало важко говорити від клубка, що підступив до горла.
— Дякую вам…
— Поки що нема за що. На вихідних переїжджайте. І дітей приведи: треба ж мені побачити, кого поселяю.
За два дні вони перебралися. Усе майно, нажите Ірою в шлюбі, вмістилося в кількох коробках і сумках: одяг, іграшки, посуд, білизна.
Олеся мовчки обстежувала житло, торкалася стін, зазирала в кутки. Вітя із захопленими криками бігав з кімнати в кімнату. Сонечка виявила в саду кішку й відразу закохалася в неї без пам’яті.
— Мамо, ми тепер назавжди тут залишимося? — спитала ввечері Олеся.
— Поки що залишимося, сонечко. А назавжди — не знаю.
— Мені тут подобається… Спокійно…
