— Привіт, мамо. Як же я скучив.
— Хоч би подзвонив перед виїздом!
— Тоді б не вийшло сюрпризу.
З-за фіранки Іра дивилася на чужу сімейну радість і почувалася зайвою. Тихо відступивши від вікна, вона пішла будити дітей.
— Мамо, хто там? — Вітя спросоння протирав очі.
— Син Світлани Романівни приїхав. Пам’ятаєш, вона про нього розповідала? Моряк.
— Прям справжній? Плаває на кораблі?
— Так, на кораблі.
— Піду подивлюся! — сон як рукою зняло: Вітя вже схопився з ліжка.
— Спершу вмитися й одягтися.
Коли вони зустрілися в коридорі, Іра розгубилася. Діти стояли поруч, а вона не знала, куди подіти руки. Володимир розглядав її з неприхованою цікавістю, без жодної неприязні.
— То ось які ви. Мама багато про вас розповідала. Сподіваюся, добре?
— Лише добре, — відповіла Іра.
Володимир усміхнувся, присів навпочіпки перед Вітею. — Ти, кажуть, кораблями цікавишся?
— Так! А пірати вам траплялися?
— Пірати поки що ні. Зате бачив китів, дельфінів, навіть айсберги.
— Айсберги? Справжнісінькі?
— Найсправжнісінькі. Можу фотографії показати.
Вітя схопив його за руку й потягнув до будинку. Олеся залишилася з матір’ю, недовірливо стиснувши губи.
— Начебто нормальний, — неголосно мовила вона.
— Ти про що?
— Він не вдає. Не такий, як тато.
Іра збиралася заперечити, але слів не знаходилося. Донька повернулася й пішла до себе. Усього 12, а часом ніби всі 30.
Перші кілька днів Володимир відсипався вдома, їв приготоване матір’ю й дивився по телевізору старі фільми. Іра працювала безшумно, йшла раніше, поверталася пізніше — намагалася зайвий раз із ним не стикатися. Але під одним дахом розминутися вдавалося не завжди.
— Я вас лякаю? — спитав він увечері, зустрівши її на кухні.
— Ні, чому ви так вирішили?
— Тікаєте від мене, наче від прокаженого. Мама розповіла про вашого чоловіка. Тепер чекаєте того самого від будь-якого чоловіка?
— Нічого подібного, — Іра почервоніла.
— Тоді давайте без утеч. Живемо по сусідству, доведеться звикнути.
Він налив чаю й умостився за столом. Трохи повагавшись, Іра теж сіла навпроти нього.
— Мама сказала, ви готові зайнятися моїми документами.
— Готова, якщо вас це влаштовує.
— Ще й як. Паперову тяганину ненавиджу, — він ковтнув чаю й скривився. — Обпікає. Отже, із заповітом там плутанина. Батько виставив умови, треба зрозуміти, що вони означають.
— Які саме?
— Поки що й сам не зрозумів. Юрист перераховує майно, якісь акції, рахунки. Після того, як пішов від нас, батько зайнявся бізнесом, останніми роками, мабуть, розбагатів. Тепер мені в усьому цьому колупатися.
Іра кивнула: знайома історія, коли чоловік влаштовує нове життя, залишивши колишню сім’ю ні з чим. Тут, щоправда, кінець виявився іншим.
— Чому ж спадок дістався вам, а не його новій сім’ї?
— У новій сім’ї його обдурили, — всміхнувся Володимир. — Молода дружина, заради якої він покинув нас, знайшла іншого. І гроші його забрала. Потім він 20 років прожив сам. Може, перед смертю совість озвалася.
— Змогли його пробачити?
— Не зміг, — відповів він, дивлячись у чашку. — Та злості вже немає. Набридло злитися за стільки років.
Деякий час обоє мовчали. За вікном згасав день, із саду долинали пташині крики.
— А ваш чоловік часто буває в дітей?
— Рідко. Обіцяє подзвонити — і не дзвонить. Збирається приїхати — не приїжджає. Діти чекають, а потім плачуть.
— От покидьок.
— Я вже його так не називаю. Він, як на мене, і не злий, і не поганий. Порожня людина.
— Досі намагаєтеся його виправдати? — Володимир підвів голову й уважно подивився на неї.
— Я намагаюся пояснити. Насамперед собі.
Наступного ранку великий стіл у вітальні зайняли теки, конверти й роздруківки. Іра розклала Володимирові папери й узялася за спадщину. Робота несподівано захопила її: виходила головоломка, де зі знайдених документів потрібно було скласти ланцюжок і встановити зв’язки. Володимир сидів поруч, відповідав їй, підписував потрібне.
За справами вони часом годинами не промовляли ані слова. Іншими днями між паперами знаходилося місце для розмов про дітей і погоду.
— Олеся пішла у вас, — якось зауважив він.
— Зазвичай кажуть, у батька.
— Обличчям, можливо. Але характер у неї ваш: уперта, сильна, нічого не проґавить.
— Поганий характер?
— Чудовий…
