Іра відвернулася до паперів, відчуваючи жар на щоках. Володимир більше нічого про це не сказав, але його спокійний, теплий погляд вона й далі відчувала.
За три тижні спадкові справи просунулися ненабагато. Кожна вимога означала нову довідку, витяг, підтвердження. Іра їздила по установах, вистоювала черги, пояснювалася з чиновниками; Володимир терпляче чекав удома, не нервуючи.
— Усе-таки ви дивовижна, — сказав він, коли вона принесла чергову стоску.
— Чим же?
— Скільки разів вас відправляли назад: довідка не та, приходьте завтра, вам в інше місце. А ви знову йдете й домагаєтеся свого.
— А що мені лишається?
— Можна махнути рукою, здатися. Такий вибір теж є. Ви його не робите.
Діти швидко до нього звикли. Вітя ходив за ним хвостиком, розпитуючи про моря й кораблі. Для Сонечки він став дядьком Вовою, який мав катати її на плечах. Навіть Олеся відтанула: із Володимиром вона обговорювала книжки, музику, шкільні справи.
— Він тобі подобається? — якось спитала вона в матері.
— Володимир? Олесю, ну що ти таке питаєш!
— Нічого особливого. Він же хороший. І дивиться на тебе.
— І як же?
— По-доброму дивиться. Від тата я такого не бачила.
Поки Іра збиралася заперечити, Олеся вже вийшла. Мати залишилася посеред кімнати: іноді дитина у дванадцять років помічала те, чого не бачили дорослі.
Уночі сон довго не приходив. Пригадувався рівний голос Володимира, його добрі очі, руки, що легко піднімали Сонечку. Слідом — Андрій: байдужість, холод прощань, обіцянки, за якими нічого не стояло. Уперше за багато місяців з’явилася надія. Крихка, лячна; Іра боялася її злякати.
Андрій подзвонив, коли вона, притиснувши до грудей теку, стояла в черзі в податковій. Від знайомого номера серце здригнулося, хоча колишнього болю вже не було.
— Так, слухаю.
— Іро, треба побачитися.
— Навіщо?
— Є розмова щодо дітей.
Вона залишила чергу й підійшла до вікна.
— Я можу вислухати тебе зараз.
— Це треба особисто. Завтра в кафе біля парку, о третій годині?
— Прийду.
Андрій обірвав дзвінок без прощання — звична річ. Прибравши телефон, Іра повернулася в чергу. Пальці трохи тремтіли, але думки не плуталися. Чотири місяці тому вона б змучилася до призначеної години; тепер записала зустріч у щоденник і повернулася до справ.
Увечері Світлана Романівна вислухала її й примружилася.
— З чого це йому раптом знадобилася зустріч?
— Сказав, розмова про дітей.
— Мовчав чотири місяці, а тепер схаменувся? Щось не віриться.
Володимир сидів у кутку вітальні з газетою. Ніби читав, але Іра бачила, що він дослухається до їхньої розмови.
— Раптом скучив. Усе-таки батько.
— Батько — не той, хто породив. Батько — той, хто ростить, — відрізала господиня. — Іди, звісно. Тільки обережніше: він навряд чи з’явився без причини.
Лежачи вночі й дивлячись у стелю, Іра перебирала причини. Надумав повернутися? Забрати дітей? Платити менше аліментів? Жодна відповідь не заспокоювала. Від стуку вона здригнулася.
— Іро, можна до вас? — покликав Володимир.
Вона накинула халат і відчинила двері.
— Щось сталося?
— Ні, помітив світло під дверима. Теж не можете заснути?
— Не можу.
— Може, вип’ємо чаю? — він пом’явся на порозі. — Мені однаково не спиться, після рейсів так буває.
Унизу Володимир поставив чайник, дістав чашки. Усе робив тихенько, не бажаючи будити дітей і матір.
— Через зустріч хвилюєтеся?
— Трохи є.
— Можу вас відвезти.
— Дякую, але я сама маю, — Іра похитала головою.
— Розумію.
Він поставив перед нею чай і сів навпроти.
— Якщо знадоблюся, зателефонуйте. Приїду.
— Навіщо вам усе це?
— Ви про що?
— Навіщо дбати про мене, допомагати? Ми ж чужі.
Володимир надовго замовк, розглядаючи власні руки — великі, засмаглі, з мозолями від канатів.
— Батько пішов, коли мені було десять. Мама тягнула три роботи, годувала мене із сестрою. Сестри потім не стало: хвороба, їй було двадцять. А мамині сльози ночами я пам’ятаю досі. Вона вважала, що я сплю. Я все чув і нічим не міг допомогти.
— Мені так шкода.
— Я ось до чого. У вас більше сили, ніж вам здається. Але сильній людині не обов’язково самотужки нести весь тягар. Можна й на когось поруч спертися…
