Він підвів очі. Коли їхні погляди зустрілися, в Ірі здригнулося те, що вона давно вважала мертвим.
— Дякую, Володимире.
— Краще Вова. Володимир звучить надто офіційно.
— Тоді й мене називайте Ірою, — усміхнулася вона.
— Добре, домовилися.
Коли Іра прийшла до кафе, до зустрічі залишалося 15 хвилин. Вона обрала столик біля стіни й замовила чай. Андрій, як завжди, запізнився — на 20 хвилин. Знайомий діловий костюм, акуратно вкладене волосся, сірі очі. Майже колишній, тільки тіні під очима й зморшки біля рота стали помітнішими.
— Привіт. Маєш непоганий вигляд, — сказав він, сідаючи навпроти. Вибачатися за запізнення не став.
— Дякую. То про що розмова?
— Може, спершу щось замовимо? — він скривився: такий перехід до справи йому не подобався.
— У мене мало часу. Я слухаю.
Андрій застукав пальцями по столу. Колись ця звичка зворушувала Іру.
— Хочу більше часу проводити з дітьми.
— Я тобі не перешкоджаю. Можеш приїжджати, коли захочеш.
— Тільки не в орендовану квартиру, — він скривився. — І не в цей ваш будинок.
— Тоді куди?
— До мене. До нас із Ларисою.
У Іри похололи руки.
— Яка ще Лариса?
— Моя партнерка… Уже три місяці живемо разом.
Три місяці. Виходило, з’їхалися через місяць після його відходу. А початися все могло раніше. За сніданком він сказав: «Нікого немає». Отже, збрехав.
— То ти пішов до неї.
— Іро, яка тепер різниця?
— Для мене це має значення.
— Добре, познайомилися ми раніше, — роздратовано зітхнув Андрій. — Але йшов я від тебе, а не до неї. Набрид побут, одне й те саме щодня, твоє постійне невдоволення.
— Це я була невдоволена?
— Тобі вічно чогось бракувало. То житло, то машина, то відпочинок. Я працював як проклятий, утримував вас, а ти все нещасна.
Іра не впізнавала людину, що сиділа навпроти. За плечима було 13 років, троє дітей; вона любила його — принаймні так вважала. Тепер перед нею сидів чужий.
— Мені було потрібно, щоб ти помічав мене, розмовляв зі мною, був поруч, — тихо сказала вона.
— Знову починається, Господи, — Андрій закотив очі. — Я про інше. Лариса хоче познайомитися з дітьми. Нехай приїжджають до нас на вихідні.
— Ні.
— У якому сенсі — ні?
— Ночувати в незнайомої жінки вони не будуть.
— Вона моя сім’я, а не незнайома жінка.
— За три місяці сім’єю не стають. Це інтрижка.
— Не тобі за мене вирішувати! — обличчя Андрія налилося багрянцем.
— За дітей я маю право вирішувати. Поки що я проти. Поживете, у вас усе владнається — тоді повернемося до розмови.
— Тоді звернуся до суду.
— Звертайся.
Вони дивилися одне на одного, уже чужі, хоча колись обіцяли ніколи не розлучатися.
— Ти змінилася, — нарешті сказав Андрій. — Стала жорсткішою. Стала сильнішою.
Андрій хмикнув. У його погляді майнуло чи то повага, чи то здивування: раніше Іра йому не перечила.
— Між іншим, мама каже, ти теж когось знайшла, — він дістав телефон. — Якогось моряка.
— Тебе це не стосується.
— Мої діти під одним дахом із чужим чоловіком. Ще й як стосується.
— Вони живуть у господині дому та її сина. І від нього за ці чотири місяці отримали більше уваги, ніж від рідного батька.
— Майте на увазі, Іро, — Андрій стиснув губи. — Дізнаюся, що у вас там відбувається щось непристойне, — пошкодуєш.
— Це погроза?
— Попередження.
Іра підвелася й залишила на столі гроші за чай.
— На цьому закінчимо. Хочеш суду — зустрінемося там. Але поступатися я не збираюся, боротимуся.
З кафе вона вийшла, жодного разу не озирнувшись. Коліна тремтіли, серце часто билося, а думки залишалися ясними. Після стількох років вона відмовила Андрієві. Світ від її «ні» не завалився.
Біля джипа, схрестивши руки на грудях, стояв Володимир. Він чекав на неї.
— Я ж просила тебе не приїжджати.
— Пам’ятаю. І все ж приїхав. Хіба мало що.
Від вдячності Іра ледь не розплакалася.
— Дякую тобі. Поїхали додому.
Він відвіз її додому. Колись чужий, цей дім тепер і справді став її домом — першим за довгі роки…
