Спершу побігли несміливі весняні струмочки, потім сад Світлани Романівни потонув у яблуневому цвіті. Стоячи на ґанку й вдихаючи солодкий запах, Іра згадувала минулі пів року. Наскільки ж іншою стало її життя.
Нарешті зрушила з місця й справа зі спадщиною. Іра з’ясувала, що батькові Володимира належали частка невеликої транспортної компанії, кілька земельних ділянок і чималі кошти на рахунках. Єдиним спадкоємцем усього цього був його син.
Одного разу після вечері, сидячи з Ірою на веранді, Володимир зізнався:
— Не уявляю, як цим розпорядитися. Я все життя в морі. Руками працювати вмію, а вести бізнес — ні.
— А продати не можна?
— Продати можна. Тільки там працюють водії, диспетчери. Потрапить компанія не в ті руки — людей звільнять.
— Найми когось керувати нею.
Він довго дивився на Іру.
— А сама не спробуєш?
— Я? Це жарт?
— Цілком серйозно. За три місяці ти розібралася з паперами краще за високооплачуваного юриста. Тямуща, та й людина чесна.
— Вово, у мене зовсім немає досвіду в бізнесі.
— У мене теж. Разом навчимося.
Божевільна затія. Цілковито божевільна. І все ж Іра відчула забутий азарт: їй хотілося ризикнути, взятися за нове.
— Можна мені тиждень на роздуми?
— Скільки знадобиться. Нам нікуди поспішати.
Він умів чекати — і зі спадщиною, і з нею. Пів року вони розмовляли вечорами, ненароком торкалися одне одного; від його поглядів у Іри перехоплювало подих. Та між ними ще не було ані зізнань, ані поцілунків.
— Мамо, ти вийдеш заміж за дядька Вову? — одного разу без зайвих слів запитала Сонечка.
— Чому ти так вирішила, сонечко?
— Ви ж завжди разом. Він дивиться на тебе, як раніше тато. Але не зовсім так.
— А як?
— По-справжньому.
З дітьми Володимир легко знайшов спільну мову. Вітя його обожнював: вони майстрували кораблики, рибалили, вовтузилися в сараї зі старим велосипедом. Сонечка перед сном вимагала казку, і він розповідав довгі історії про хоробрих капітанів та морських чудовиськ. Навіть колюча, недовірлива Олеся потроху відтанула.
— Він хороший, мамо. Справжня людина, — сказала вона.
Наприкінці квітня зателефонував Андрій. Напруга й злість відчувалися з перших слів:
— Іро, мені терміново треба до дітей.
— Що в тебе сталося?
— Нічого. Хочу їх побачити.
— То приїжджай, як завжди, у суботу.
— Ні, я зараз приїду. Сьогодні.
— Уже вечір, Андрію. Вони збираються спати.
— Неважливо. Я маю право бачити власних дітей.
Його голос насторожив Іру.
— То що все-таки сталося?
Він довго не відповідав, потім важко зітхнув.
— Лариса мене покинула. Зібрала речі й пішла.
Іра не знала, що сказати. Навіть злорадості не відчувала — лише втому.
— Мені шкода.
— Та ти радієш.
— Ні, мені справді шкода. Але діти тут ні до чого, не можна до них у такому стані.
— У якому? Розбитому? Злому?
— Вони злякаються.
— Я не злий. Просто… — Він урвався. — Гаразд, приїду в суботу.
Розмова обірвалася. З телефоном у руці Іра дивилася крізь вікно на вечірній сад.
— Неприємності? — Володимир, як завжди, підійшов безшумно.
— У колишнього чоловіка… проблеми.
— Жінка від нього пішла.
— Звідки ти знаєш?
— Здогадався. Такі телефонують, коли їм самим погано й треба на комусь зірвати злість.
Іра повернулася до нього.
— Ти ж із ним навіть не знайомий.
— Мені досить твоїх розповідей. І того, що кажуть діти. Точніше, про що мовчать. — Він помовчав. — Бережи себе, Іро. Загнані в кут, такі люди бувають небезпечними.
Сонячної суботи Андрій уперше за довгий час приїхав без запізнення. Пом’ята сорочка, змарніле обличчя, почервонілі очі — вигляд у нього був кепський. Діти вибігли обійматися, і він відчайдушно, міцно притиснув їх до себе. Іра спостерігала збоку: їй було його шкода, але жалість дивно поєднувалася з відстороненістю.
— Тату, ти довго побудеш? — Вітя з надією дивився знизу вгору.
— Цілий день ваш, синку. Поїдемо в парк, на каруселі.
— Ура!
Поки діти одягалися, Андрій залишився на подвір’ї розглядати будинок.
— Добре ти влаштувалася, — криво всміхнувся він.
— Мені допомогли.
— Твій моряк?
— Світлана Романівна. Його мама.
— Ну так, звісно… — Його погляд ковзнув доглянутим садом, добротним будинком, новими гойдалками, які Володимир поставив для дітей. — Із грязі в князі.
— Не треба, Андрію.
— Уже й власної думки висловити не можна? Чотири місяці тому ревіла, не знала, як жити. Тепер — пані-господиня.
— Я заробляю, дітей виховую.
— За чужий кошт.
— За свій. Купую продукти, оплачую комунальні послуги. За житло Світлана Романівна не бере, бо я допомагаю по дому.
— Спритно придумано, — хмикнув він…
