В Ірі піднімалася злість, яку вона стільки років ховала й придушувала, забороняючи собі навіть її відчувати.
— Знаєш що? Забирай дітей і їдь. О сьомій вони мають бути вдома, як домовлялися. Не привезеш — звернуся до поліції.
Андрій відсахнувся, наче вона його вдарила.
— Ти змінилася.
— Це я вже чула.
Діти вибігли на ґанок ошатні, щасливі, нічого не помічаючи. З натягнутою усмішкою Андрій повів їх до машини. Іра проводжала поглядом, аж поки машина не зникла за поворотом.
Володимир вийшов і став біля неї.
— Як ти?
— Нормально. Тільки важко.
— Давай кудись з’їздимо, поки він із дітьми? Розвієшся.
Вона подивилася на його спокійне обличчя, добрі очі, на руки, які хотілося взяти у свої.
— Куди поїдемо?
— За місто, до озера. Навесні там гарно.
Їхали мовчки. За вікнами змінювалися поля, дерева, невеликі будинки. Дивлячись на дорогу, Іра думала про примхи життя: пів року тому їй здавалося, що все скінчилося. Тепер поруч був чоловік, і так, як він, Андрій ніколи на неї не дивився.
Старі верби оточували маленьке тихе озеро. На березі вони вмостилися на поваленому дереві.
— Ми сюди приїздили з мамою та сестрою, коли я був малим. Уже після того, як пішов батько, — сказав Володимир. — Мама запевняла, що все погане можна залишити тут, а із собою відвезти лише хороше.
— Виходило?
— Бувало.
Повернувшись до неї, він мовчки взяв її за руку.
— Іро, мені треба тобі дещо сказати.
— Що саме?
— Незабаром рейс. На три місяці.
У неї болісно стиснулося серце.
— Коли вирушаєш?
— Через два тижні. — Він помовчав. — Ти мені дорога. Дуже. Хочу, щоб ти знала: після повернення я хотів би справжніх стосунків із тобою.
— Справжніх?
— Так. Більше, ніж дружба чи сусідство. — Його пальці міцніше стиснули її руку. — Я не кваплю. Подумай, поки я буду в морі.
Вона мовчала, дивлячись на відбиті в озері хмари, на вербове гілля біля самої води.
— Гаразд, я подумаю.
— Мені поки що більшого й не треба.
Два тижні промайнули як один день. Іра ловила себе на тому, що знову рахує години — тепер до від’їзду Володимира. Їй хотілося затримати цей час, але водночас вона страшенно боялася того, що залишалася сама. Боялася й того, що відчувала до нього.
Останнього вечора вони знову сиділи на веранді. Світлана Романівна вже пішла до себе, діти спали. Травневе тепло було сповнене пахощів бузку та скошеної трави.
— Залишу довіреність на всі справи компанії, — сказав Володимир. — Зважишся — берися. Ні — наглядай, щоб робота йшла.
— А раптом я все занапащу?
— Не занапастиш. Я в тебе вірю, — усміхнувся він.
Іра відвернулася, щоб приховати сльози.
— За що ти такий добрий до мене?
— Ти на це заслуговуєш.
— Ти ж ледве мене знаєш.
— Достатньо знаю. І твою силу, і чесність, і турботу. Ти пройшла крізь пекло, але не зламалася. Мені спокійно з тобою. — Він ненадовго замовк. — А ці три місяці без тебе будуть найдовшими у моєму житті.
Вранці діти вийшли провести його на ґанок. Сонечка плакала; Вітя стримувався, Олеся мовчки стискала губи. Володимир кожного обійняв, потріпав по голові, пообіцяв подарунки з далеких країн.
— Бережи маму, — прошепотів він Олесі.
— Бережу. Ти себе теж бережи.
— Хороша ти дівчинка.
Машина звернула за ріг, а Іра все стояла на ґанку, аж поки від яскравого сонця не заболілі очі.
— Мамо, ти плачеш? — Вітя потягнув її за руку.
— Ні, синочку, смітинка в око потрапила.
— Дядько Вова назад приїде?
— Неодмінно.
Перші дні без Володимира далися Ірі важко. Вона звикла до голосу за стіною, до його кроків на сходах, до запаху одеколону. Тепер, хоч поруч були Світлана Романівна й діти, дім здавався порожнім. Однак на тугу не залишалося часу. Іра вирішила: вона спробує тимчасово керувати транспортною компанією. Упевненості, що впорається, не було. Та Володимир повірив у неї, і підвести його вона не хотіла.
Той перший день запам’ятався їй надовго: околиця промзони, тісний офіс із трьох кімнат, запах бензину впереміш із машинним мастилом. П’ятеро водіїв, диспетчер і бухгалтер дивилися недовірливо, наче питаючи, звідки вона взялася й навіщо прийшла…
